Недовге щастя Френсіса Мекомбера - Хемінгуей (Гемінґвей) Ернест
Був уже час обідати, і всі троє сиділи під подвійним зеленим тентом їдальні, вдаючи, ніби нічого не сталося.
— Вам якого соку — лимонного чи грейпфрутового? — спитав Мекомбер.
— Мені коктейль з віскі,— відказав Роберт Вілсон.
— І мені теж. Хочеться чогось такого...— сказала Мекомберова дружина.
— Ну що ж, мабуть, і до речі,— погодився Мекомбер.— Скажіть йому, нехай зробить три коктейлі.
Служник уже заходився готувати напої, витягав пляшки з брезентових холодильних мішків, і вони пітніли на вітрі, що повівав між дерев, у затінку яких стояли намети.
— Скільки я маю їм дати? — спитав Мекомбер.
— Фунта буде досить,— відказав Вілсон.— Не треба їх розбещувати.
— І нехай старший сам ділить?
— Авжеж.
Півгодини тому кухар, служники, білувальники і носії велично пронесли Френсіса Мекомбера на руках від краю табору аж до його намету. Зброєносці до тієї маніфестації не приєднались. Коли тубільці спустили його на землю перед входом до намету, він потиснув їм усім руки, прийняв їхні поздоровлення, а тоді зайшов у намет, сів на ліжко й сидів, аж поки з'явилася дружина. Вона не обізвалась до нього ані словом, і він одразу ж вийшов надвір, умився в похідному вмивальнику й пішов під тент їдальні, де сів у холодку на вітрі в зручне брезентове крісло.
— Ну, от і маєте лева,— мовив до нього Роберт Вілсон.— Та ще й якого лева.
Місіс Мекомбер скинула оком на Вілсона. То була дуже вродлива й випещена жінка, що завдяки своїй красі та високому становищу п'ять років тому здобула п'ять тисяч доларів — стільки коштував дозвіл використати її ім'я та фотографії в рекламі одного косметичного засобу, до якого вона сама ні разу не вдавалася. З Френсісом Мекомбером вона прожила в шлюбі уже одинадцять років.
— А добрячий лев, правда ж? — сказав Мекомбер.
Дружина перевела погляд на нього. Роздивлялася обох чоловіків так, наче вперше в житті їх побачила. Тепер вона зрозуміла, що одного з них, Вілсона, білого мисливця, вона таки не бачила досі по-справжньому. Він був середнього зросту, рудуватий, мав короткі шорсткі вуса, червоне обличчя та холодні голубі очі, коло яких залягли ледь помітні білі брижки, що весело збігались докупи, коли він усміхався. Він саме всміхнувся до неї, і вона повела очима донизу, на його похилені плечі під широким френчем з чотирма великими патронами в кишеньках з лівого боку грудей, на засмаглі руки, на його пошарпані штани та бруднющі черевики, а тоді знову подивилась на його червоне обличчя. На чолі, там, де кінчалася червона засмага, вона помітила білу смужку від його крислатого капелюха, що висів тепер на підпорі тенту.
— Отже, випиймо за лева,— сказав Роберт Вілсон. Він знов усміхнувся до місіс Мекомбер, а вона, не відповівши на усмішку, допитливо глянула на чоловіка.
Френсіс Мекомбер був дуже високий на зріст, чудової статури, якщо не вважати за ваду трохи задовгий кістяк, волосся мав чорняве, по-спортивному коротко підстрижене, уста — досить тонкі, і всі вважали його гарним на вроду. Одягнений він був у такий самий мисливський костюм, як і Вілсон, тільки новенький, років мав тридцять п'ять, ніколи не занепадав ні тілом, ні духом, добре відзначався в різних спортивних іграх і здобув кілька рекордів у рибальстві,— а оце сьогодні привселюдно показав себе боягузом.
— П'ємо за лева,— сказав він.— Не знаю навіть, як вам і дякувати за все.
Маргарет, його дружина, знову звернула погляд на Вілсона.
— Даймо вже спокій тому левові,— мовила вона.
Вілсон подивився на неї без тіні усміху, і тепер вона
сама всміхнулась до нього.
— Дивний сьогодні день,— сказала вона.— Чи не краще вам надіти капелюх? Полудень є полудень, хоч ми й під тентом. Ви ж самі мені казали...
— Та можу й надіти,— озвався Вілсон.
— Ви знаєте, містере Вілсон, у вас дуже червоне обличчя,— промовила вона до нього й знов усміхнулася.
— П'ю багато,— пояснив він.
— Не думаю,— сказала вона.— Френсіс он скільки п'є, а проте ніколи не червоніє.
— Сьогодні почервонів,— спробував пожартувати Мекомбер.
— Ні,— відказала Маргарет.— То я сьогодні червоніла. А містер Вілсон завжди червоний.
— Мабуть, така порода,— сказав Вілсон.— Слухайте, а може, годі вже про мою красу, га?
— Я ж тільки почала.
— Ну то й скінчімо,— сказав Вілсон.
— Тоді взагалі не буде про що говорити,— зауважила Маргарет.
— Не мели дурниць, Марго,— сказав їй чоловік.
— Чого там не буде,— обізвався Вілсон.— Убито розкішного лева.
Марго подивилася на чоловіка, і обидва побачили, що вона от-от заплаче. Вілсон давно помітив, що заноситься на сльози, і боявся цього. Мекомбера такі речі вже не лякали.
— І чому це мало статися! О боже, чому це мало статися! — промовила вона й пішла до свого намету. Плачу вони не чули, тільки бачили, як здригаються її плечі під рожевою сонцезахисною кофтиною.
— Жінки тонкосльозі,— сказав Вілсон.— Плачуть з нічого. То в них нерви, то се, то те.
— Ні,— сказав Мекомбер.— Мабуть, цього мені до кінця віку не забудеться.
— Дурниці. Випиймо ліпше за того левиська,— сказав Вілсон.— Забудьте цю історію. Не варто й згадувати.
— Спробую,— відказав Мекомбер.— Одначе того, що ви для мене зробили, я не забуду.
— Пусте,— мовив Вілсон.— Усе це дурниці.
Так вони й сиділи в затінку, під розлогими акаціями, що захищали табір від сонця; позаду була кам'яниста круча, попереду — смуга зеленої трави, що тяглась до засипаного камінням струмка, за яким починався ліс; сиділи й попивали свої прохолодні коктейлі з лимонним соком, уникаючи дивитись один на одного, а тим часом слуги готували стіл до обіду. Вілсон був певен, що всі вони вже знають про недавню пригоду, і, помітивши, як Мекомберів особистий бой, що ставив на стіл тарілки, з цікавістю поглядає на свого господаря, сердито сказав йому щось мовою суахілі. Хлопець відвів очі, обличчя його стало непроникне.
— Що ви йому сказали? — спитав Мекомбер.
— Нічого. Сказав, щоб швидше повертався, а то я звелю добре йому всипати.
— Тобто як? Побити?
— Це, звичайно, заборонено,— сказав-Вілсон.— Маємо їх штрафувати.
— То їх і тепер ще б'ють?
— Еге ж. Якби вони надумали поскаржитись, було б чимало мороки. Та вони не скаржаться. Це для них краще за штрафи.
— Дивна річ,— промовив Мекомбер.
— Зовсім не дивна,— сказав Вілсон.— А ви б що вибрали? Дістати в шкуру чи потерпіти на платні? Цікаво! — Ураз він зніяковів від свого запитання і, перше ніж Мекомбер здобувся на відповідь, додав:—Зрештою, всім нам так чи так перепадає, і то щодня.
На превеликий жаль Відображення повного тексту твору обмежено правовласником. Електронну копію тексту тепер можливо тільки придбати. Придбати