Чудовий день для рибки-бананки - Селінджер Джером Девід
У готелі перебувало дев'яносто сім нью-йоркських рекламних агентів, які окупували міжміський телефонний зв'язок. Через це дівчина з 507-го номера змушена була прочекати від дванадцятої до пів на третю, доки її з'єднали. Проте час вона не марнувала. Вона прочитала статтю з жіночого кишенькового журнальчика, що називалась "Секс: задоволення чи пекло?". Вона помила свої гребінець і щітку. Вона відчистила пляму на спідниці свого бежевого костюма із "Саксу"[1]. Вона вискубнула дві нові волосинки на родимці. Коли оператор подзвонив у кімнату, вона сиділа на підвіконні і вже майже закінчила лакувати нігті лівої руки.
Вона була не з тих дівчат, що кидають усе і відразу хапають трубку телефону, що дзвонить. Її вигляд немов говорив, що відколи вона стала дорослою, телефон у неї дзвонить безперестанку.
Поки телефон розривався, вона ретельно проводила щіточкою для лакування по нігтю свого мізинця, підкреслюючи краї лунки. Потім закрила пляшечку з лаком і, підводячись, помахала ще не висохлою лівою рукою туди-сюди у повітрі. Другою рукою підняла переповнену попільничку з підвіконня й перейшла з нею до нічного столика, де стояв телефон. Потім сіла на одне, вже прибране ліжко спального гарнітура і підняла трубку після п'ятого чи шостого дзвінка.
— Алло,— промовила вона, тримаючи розведені пальці лівої руки на відстані від її білого шовкового халата, крім якого на ній нічого не було, хіба що тапці,— персні залишились у ванній.
— З'єдную вас із Нью-Йорком, місіс Ґласс,— сказав оператор.
— Дякую,— мовила дівчина і розчистила на нічному столику місце для попільнички.
Пролунав жіночий голос:
— Мюріель? Це ти?
Дівчина відсунула трубку трохи далі від вуха.
— Так, мамо. Як ти?
— Я хвилююсь за тебе до безтями. Чому ти не телефонувала? З тобою все гаразд?
— Я хотіла подзвонити учора ввечері й позавчора. Телефон тут...
— З тобою все гаразд, Мюріель?
Дівчина відсунула трубку ще далі:
— Усе добре. Лише спекотно. Такого спекотного дня не бувало у Флориді з...
— Чому ти не телефонувала мені? Я хвилювалась через...
— Мамо, люба, не кричи до мене. Я тебе прекрасно чую,— сказала дівчина.— Я дзвонила тобі двічі минулого вечора. И один раз перед...
— Я ж казала твоєму батьку, що ти, мабуть, дзвонитимеш учора ввечері. Але ж ні, він все одно... З тобою все гаразд, Мюріель? Кажи мені правду.
— Усе добре. І досить запитувати мене про це.
— Коли ви туди приїхали?
— Не знаю. У середу вранці. Рано.
— Хто вів машину?
— Він,— сказала дівчина.— І не хвилюйся. Він вів дуже обережно. Я була здивована.
— Він вів машину? Мюріель, ти дала мені слово, що...
— Мамо,— перебила дівчина,— я вже сказала тобі. Він вів машину дуже обережно. Не більше п'ятдесяти на годину протягом усього шляху, якщо хочеш знати.
— І не затівав ніяких отих витівок з деревами?
— Я ж сказала, що вів дуже обережно, мамо. Досить уже. Я попросила його триматись білої лінії і все таке, він зрозумів, чого я хочу, і послухавсь. Він навіть намагався не дивитись на дерева. Тато віддав авто до ремонту, між іншим?
— Ще ні. Вони просять чотири сотні, і це лише...
— Мамо, Сеймур же казав татові, що заплатить за все. Немає причини, щоб...
— Добре, побачимо. Як він поводився у машині й узагалі?
— Добре,— сказала дівчина.
— Чи він усе ще зве тебе тим жахливим...
— Ні. Уже інакше.
— Що?
— Та яка різниця, мамо?
— Мюріель, я хочу знати. Твій батько...
— Ну добре, добре. Він кличе мене "міс Духовна Волоцюжка з 1948-го",— сказала дівчина і захихотіла.
— Це не смішно, Мюріель. Це зовсім не смішно. Це жахливо. Насправді це сумно. Коли я думаю як...
— Мамо,— перебила дівчина,— послухай мене. Ти пам'ятаєш ту книжку, що він вислав з Німеччини? Ти знаєш, ті німецькі вірші[2]. Куди я її поділа? Я поперевертала всі...
— Вона у тебе.
— Ти впевнена?
— Звичайно. Тобто, вона у мене. У кімнаті Фредді. Ти полишила її тут, а я не знайшла їй місця у... А що? Вона йому потрібна?
— Ні. Просто він запитував мене про неї, коли ми їхали. Хотів знати, чи я її прочитала.
— Та вона ж німецькою!
— Так, люба. Але яка різниця,— сказала дівчина і поклала ногу на ногу.— Він сказав, що ці вірші написав єдиний великий поет століття. Він сказав, що я могла б купити переклад абощо. Чи вивчити мову, якщо хочеш знати.
— Жахливо. Жахливо. Це справді сумно, що все так. Твій батько казав учора ввечері...
— Секундочку, мамо,— сказала дівчина. Вона підійшла до підвіконня по сигарети, закурила, потім повернулась на ліжко.— Мамо? — сказала вона, видихаючи дим.
— Мюріель, слухай тепер мене.
— Я слухаю.
— Твій батько розмовляв з доктором Сівецкі.
— І?
— Він розповів йому все. Тобто, сказав, що розповів — ти ж знаєш батька. Про дерева. Про ті витівки з вікном. Про ті жахливі речі, що він казав бабусі, коли вона заговорила про свої похорони. І що він зробив з тими чарівними листівками з Бермудів — усе розповів.
— Ну,— сказала дівчина.
— Ну. Той відразу сказав, що армія вчинила справжній злочин, що випустила його зі шпиталю, чесне слово. Він дуже чітко роз'яснив твоєму батьку, що є можливість, дуже велика можливість, сказав він, що Сеймур може повністю втратити над собою контроль. Чесне слово.
— У готелі є психіатр,— сказала дівчина.
— Хто? Як його звати?
— Не знаю. Різер чи якось так. Кажуть, дуже хороший.
— Ніколи не чула про такого.
— Це ще не означає, що він поганий лікар.
— Мюріель, не будь наївна, будь ласка. Ми дуже хвилюємось через тебе. Твій батько хотів учора ввечері послати тобі телеграму, щоб ти поверталась додому, якщо хочеш зна...
— Я не збираюсь зараз повертатись додому, мамо. Тому заспокойся.
— Мюріель. Чесне слово. Доктор Сівецкі казав, що Сеймур може повністю втратити контр...
— Мамо, ми щойно приїхали. Це перший раз я відпочиваю за останні роки, і я не збираюсь усе пакувати і повертатись додому,— сказала дівчина.— У будь-якому разі я б не змогла поїхати. Я так обпеклась на сонці, що насилу можу рухатись.
— Обпеклась на сонці? Ти що, не користувалась "Бронз"[3], тим кремом від засмаги, що я поклала у твою валізу? Я поклала його...
— Користувалась. Все одно обгоріла.
— Це жахливо. А де саме ти обпеклась, доню?
— Уся, мамо, повністю.
— Це жахливо.
— Переживу.
— Скажи мені, ти говорила з тим психіатром?
— Так, майже,— сказала дівчина.
— І що він сказав? Де був Сеймур, коли ти говорила з ним?
— У Океанській кімнаті, грав на піаніно. Він грав на піаніно обидва вечори, що ми тут.
— Добре. То що той сказав?
— Та, небагато. Заговорив до мене перший. Я сиділа біля нього у "Бінго" минулого вечора, і він запитав мене, чи то не мій чоловік грає на піаніно у сусідній кімнаті. Я сказала, що так, то мій чоловік, і тоді він запитав, чи Сеймур не хворий, чи щось таке. Тоді я сказала...
— Чому він це запитав?
— Я не знаю, мамо. Мабуть, тому, що він блідий і все таке,— сказала дівчина.— У будь-якому разі після "Бінго" вони з дружиною запросили мене випити. І я пішла з ними. Його дружина жахлива. Ти пам'ятаєш те бридке вечірнє плаття, що ми бачили у вітрині "Бонвіта"[4]? Ти ще сказала, що для такого плаття потрібна тоненька, тоненька...
— Зелене?
— Воно було на ній. З її стегнами! Вона запитувала мене, чи Сеймур не родич Сюзанни Ґласс, тієї, що має магазин жіночих капелюшків на Медісон-авеню[5].
— То що ж він сказав? Психіатр.
— Та, майже нічого, правду кажучи. Ми ж були у барі і все таке. Там був жахливий галас.
— Так, але ти сказала... сказала йому, що він намагався зробити з бабусиним кріслом?
— Ні, мамо. Я особливо не вдавалась у деталі,— сказала дівчина.— Я, мабуть, ще зможу поговорити з ним. Він сидить у барі цілий день.
— Чи не казав він, що думає, що Сеймур може вчинити щось... ну, ти знаєш... щось дивне? Зробити щось тобі!
— Зовсім ні,— сказала дівчина.— Він повинен мати більше фактів, мамо. Він має знати про дитинство і таке інше. Я ж кажу тобі, ми майже не говорили, там був такий галас.
— Добре. Як твій блакитний жакет?
— Нормально. Довелось вийняти підкладку з-під плеч.
— Який там одяг носять цього року?
— Жахливий. Ні на що не схоже. Усюди одні блискітки,— сказала дівчина.
— Як твій номер?
— Добре. Майже добре, правду кажучи. Ми не змогли дістати ту кімнату, що займали перед війною,— сказала дівчина — Люди просто жахливі цього року. Ти б бачила, хто сидить поряд з нами у столовій. За сусіднім столиком. Виглядають, немов приїхали на вантажівці.
— Зрозуміло, тепер усюди так. Як твоя спідничка?
— Задовга. Я казала тобі, що вона надто довга.
— Мюріель, я лише хочу ще раз запитати — у тебе все гаразд?
— Так, мамо,— сказала Мюріель.— У дев'яностий раз тобі кажу.
— І ти не хочеш додому?
— Ні, мамо.
— Твій батько казав минулого вечора, що він був би дуже радий оплатити тобі поїздку куди завгодно, щоб ти добре подумала. Ти можеш узяти путівку на чарівну подорож. Ми обоє думали...
— Ні, дякую,— сказала дівчина і розправила ноги.— Мамо, цей дзвінок коштує...
— Коли я думаю, що ти прочекала цього хлопця всю війну... Я маю на увазі, коли я думаю про всіх цих дурних молоденьких дружин, що...
— Мамо,— сказала дівчина,— давай закруглятись. Сеймур може прийти у будь-яку хвилину.
— А де він?
— На пляжі.
— На пляжі? Сам? А він нормально поводить себе на пляжі?
— Мамо,— мовила дівчина,— ти говориш про нього, немов він якийсь шалений маніяк...
— Я не кажу нічого такого.
— Але твої слова звучать так. Все, що він робить,— просто лежить там. У своєму купальному халаті.
— Він не знімає халат? Чому?
— Я не знаю. Мабуть, тому, що він блідий.
— Боже мій, йому потрібне сонце. Ти не можеш його змусити?
— Ти знаєш Сеймура,— сказала дівчина і знову схрестила ноги.— Він каже, що не хоче, щоб купа дурнів витріщалась на його татуювання.
— У нього не було ніяких татуювань! Чи йому зробили якісь у армії?
— Ні, мамо. Ні, люба,— сказала дівчина і встала.— Слухай, я, можливо, зателефоную тобі завтра.
— Мюріель, послухай мене.
— Так, мамо,— сказала дівчина і переступила на іншу ногу.
— Дзвони мені відразу, якщо він зробить чи скаже щось дивне — ти розумієш, про що я. Ти мене чуєш?
— Мамо, я не боюсь Сеймура.
— Мюріель, я хочу, щоб ти мені пообіцяла.
— Добре, я обіцяю. До побачення, мамо,— сказала дівчина.— Передай татку, що я його люблю.— Вона поклала трубку.
— Це море зі скла, цей морзскла, цеймор клас[6],— промовляла Сибілла Карпентер, що мешкала в готелі з матір'ю.— Де мій цеймор клас?
— Кицюню, перестань базікати.
