Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Я хіба збожеволію з туги, як ти від'їдеш…

Дарка гладить рукою Орисьчине горіхове волосся і потішає її:

— Нічого… нічого… незабаром і я також приїду до Веренчанки і вже не поїду звідси.

Останнього дня перед від'їздом надійшла заблукана, спізнена листівка від Івонка. Галузка сосни з одною-однісінькою заплаканою свічечкою. Листівка вимучена, з багатьма слідами брудних рук… Може, тому Дарка зустріла її тепло, як зустрічається втомленого мандрівника. Здавалося їй, що дала б багато, коли б… могла полюбити Івонка, але вмить спохватилася, що цього ніколи не буде. Не знала Дарка, як і коли це сталося, що тільки недавно викинула брудну білизну з валізки, а тепер вкладає свіжу, ще з запахом мила і від'їжджає вже з дому. Мама поклала в пергаміновому папері поверх білизни кусник торта. Це мало ще бодай якийсь час нагадувати донечці хату і трохи присолодити гірку тугу за нею.

„Я не смію плакати при прощанні… Мушу бути мужня… бо інакше"… — щипала себе Дарка і трималася мужньо, поки мама не простягла до неї свої руки і не сказала:

— Бувай здорова, донечко!

Дарка не плакала. Справді не плакала. Вона тільки оповила маму своїми руками, як ссавцями, втиснула лице в мамину шию і з острахом, якого ніхто не розумів, просилася:

— Мамціку… не пускайте від себе. Мамціку… не веліть мені їхати.

Мама розридалася вголос, притулила ще щільніше Дарку до себе і сказала в зворушенні, що не пустить своєї дитини від себе. Нічого не допомагали таткові несміливі перестроги і просьби або погрози. Аж бабуся розвела їх міцною рукою. Маму вона виштовхнула до Славчиної кімнатки, а тато заніс Дарку на руках на сани.

На двірці чекала на Дарку Домка, наймичка о. Підгірського. Вона впхала Дарці в руку записочку. Ориська писала дрібненько:

„Бажаю тобі всього найкращого і прошу тебе, не гнівайся, що я не вийшла тебе проводжати. Але з жалю, що ти їдеш до школи я, мабуть, кинулася б під поїзд. Вітай від мене всіх подруг і напиши, хто з професорів буде питати за мною. Па, Дарцю. Цілую тебе дуже-дуже, твоя О. П.".

Надійшов Данко та Стефко Підгірський. Треба було попрощатись з батьком. Спокійно закинула таткові руки на шию, спокійно прийняла та віддала поцілунок. Може, до татка не було в неї такої ніжної сердечности, як до мами. Є думки, що з ними мусить Дарка ховатись перед мамою, мов з поганим учинком.

Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, як Дарка закинула йому ще раз руки на шию, притулила своє личко до нього і сказала ще останнє:

— Татусь!

Батько зупинився трохи здивовано. Може, він сподівався, що вона має йому щось важливіше сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово змістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він теж не міг ще призвичаїтись до того, що Дарка йому чужа):

— Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече нам з-перед носа! — вхопив Дарчину валізку і помістив зверху на своїй. Дарка замахала до татка крізь шибку вагона, поїзд клацнув і покотився.

Данко примістив Дарку на найкращому місці — біля вікна, а сам вийшов із Стефком на коридор. Дарка чула тільки їх сміх, безтурботний і свавільний. В Кіцмані всіло багато учнів. Попереду продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла.

— Сервус, колєґо! — зрадів Данко. Кудла відхилив двері до Дарчиного купе. — В останньому вагоні їде ваша подруга Косован… Тут стоїть сім хвилин, коли хочете…

— Ні, дякую.

Дарка нічого, ані нікого не хоче. Данко нахилив шию до Дарки:

— Дарцю, вважай на мою валізку, бо я йду з товаришем шукати місця.

Дарка зітхнула, мовби її щось заболіло, хоч усі болі та радощі, зв'язані з Данком, і так були вже за рогачкою.

За якийсь час притемніло в вагонах. Міст на Пруті пригадував подоріжнім, що вже пора знімати клунки з полиць. Дарка виглянула до другого купе:

— Данку!

Данко ще не наговорився.

— Я зараз поможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм!

„Вже краще Кудла, як Лучіка", — подумала механічно. Підняла високо комір плаща. З відчинених дверей вагону била їдка мряка. Чернівці вийшли назустріч подорожнім яскравим, великоміським світлом. Люди і назви залізничних контор зарисувались на двірці зовсім виразно. Серце в грудях боліло також цілком виразно.

Перший день навчання після різдвяних вакацій нагадував собою небуденну гостину. Дівчата вітались довгими, радісними вигуками, всі були раді кожній новій, що ввійшла до класи. Із дому привезли свобідну, родинну атмосферу. Навіть на найбідніших були випрасувані нові або старі мундири з майстерно прихованими цирами. Кожна мала в папері під лавкою „щось із свят". Це теж зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка подала подругам до відома, що Ориська Підгірська в цьому році не ходитиме до школи.

Ніхто навіть не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, якої мозковий апарат не вміє тримати думок, тільки зразу пре їх на лотоки язика, гукнула:

— Добре, що пішла геть!

— Чому Підгірська не буде ходити до школи? — мусіла і цей бік медалі оглянути Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Її відновлена любов до Ориськи страждала від такої байдужности товаришок. Дарка не мала до кого прихилитись: ані Оріховської, ані Стефи не було ще в класі. Лідка