Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Так!.. Чудово! — сумно зауважив господар Едіока. — Але хто дасть нам, народові, улюблене видовище — бій гладіаторів?

— Хто нам це дасть? — підхопило кілька засмучених голосів.

Усі замовкли. Арторікс затулив обличчя руками від сорому, що він так само, як і вони, належить до людського роду.

— Це нам дадуть консули наступного року, наші славетні консули Геллій Публікола і Корнелій Клодіан; вони обидва вирушать навесні проти гладіатора, — сказав патрицій, і його очі заблищали жорстокою радістю. — Вони вирушать з двома арміями майже по тридцять тисяч воїнів у кожній… Отоді ми побачимо — присягаюся Геркулесом Переможцем! — чи зможе цей варвар, що забирає у людей худобу, встояти проти чотирьох консульських легіонів, допоміжних загонів і союзників!

— Начебто легіони, розбиті ним біля Фунді, не були консульськими, — насмішкувато пробурмотів каппадокієць.

— Ого! Між преторським військом і двома консульськими є різниця, якої тобі, варваре, не зрозуміти! Присягаюся божественним мечем Марса, гладіаторів швидко розгромлять, і всі полонені тисячами попадуть прямо до цирку на винищення!

— І ніякого милосердя цим підлим розбишакам!

— О, тоді ми надолужимо те, чого тепер позбавлені — гладіаторських боїв!

— Ото буде свято!.. Тоді натішимося!

— Яке буде видовище!.. Яка потіха!..

— Ну, це ми ще побачимо, — крізь зуби пробурмотів Арторікс, збліднувши, і аж затремтів од гніву.

1 поки ці озвірілі люди упивалися мріями про майбутні побоїща, скоморох розплатився за випите вино, забрав своїх тварин і приладдя і попрямував до Палатіна.

Працюючи весь час ліктями, він насилу за кілька годин вибрався з густого натовпу і добрався до північного схилу горба, де стояв будинок Катіліни.

У портику була сила-силенна клієнтів, відпущеників і рабів Сергія. Сидячи як попало, вони жерли і пиячили. Дім грізного сенатора ломився від гостей, про що свідчили п'яні вигуки та пісні, які долинали звідти.

Появу скомороха зустріли, шаленими оплесками, і він мусив негайно повторити перед цією юрбою п'яниць ту виставу, якою три години тому розважав глядачів на Карінській курії.

Поки один з гостей обходив глядачів, збираючи для скомороха гроші, він підійшов до управителя дому і попросив доповісти про себе господареві.

Управитель зміряв його пильним поглядом, потім недбало і майже презирливо відповів:

— Мого господаря немає вдома.

1 повернувся до нього спиною, щоб піти.

— А якщо я прийшов з тускульских горбів і маю до нього доручення від Аврелії Орестілли? — тихо спитав Арторікс.

Той спинився, обернувся до скомороха і тихо сказав:

— А!.. Ти прийшов від неї?

І, хитро посміхнувшись, додав:

— Якщо хочеш побачити Катіліну, іди до Форума, там ти його, можливо, знайдеш.

І пішов собі.

Як тільки Арторіксові пощастило збутися похвал своїх нових поклонників, він спустився з Палатіна і пішов на Форум. Там тиснява і гомін були ще дужчі, ніж в інших частинах міста.

Повільно, в протилежних напрямках, рухалося понад три тисячі людей, чоловіків і жінок різного віку й стану. Одні йшли до храму Сатурна, щоб поклонитися шанованому богові, інші поверталися звідти. Попереду кожної юрби йшли міми, флейтисти, співаки, цитристи. Всі співали гімни на честь великого отця Сатурна і, мов навіжені, вигукували його ім'я.

Невимовний, оглушливий галас незліченної маси людей посилювався вигуками тисяч продавців іграшок та різної їжі, численних скоморохів і мандрівних торговців.

Потрапивши до цього людського потоку, Арторікс мимоволі поплив з ним і, хоч повільно, але невпинно посувався до храму шанованого бога. Він увесь час озирався праворуч і ліворуч, шукаючи очима Катіліну.

На відстані кількох кроків попереду галла йшов якийсь старий з двома юнаками. З одягу старого, хоч розкішного і дорогого, Арторікс зразу впізнав міма. Він був середнього зросту, на вигляд років понад п'ятдесят.

Юнаки, які йшли разом з мімом, належали до стану патриціїв; про це свідчили їхні туніки, оторочені пурпуром. Старшому з них було двадцять два — двадцять три роки. Він був вище середнього зросту, стрункий і ставний, з виразом якогось смутку на блідому обличчі, але чорні-пречорні очі були сповнені життя. Другий юнак ледве мав сімнадцять років, був худорлявий, невеликий на зріст, але його бліде обличчя було гарне, а у правильних і різких рисах прозирала вольова душа.

Старий був Метробій, а юнаки — Тіт Лукрецій Кар і Гай Лонгін Кассій.

— Присягаюся славою мого безсмертного друга Луція Корнелія Сулли, — говорив комедіант юнакам, видимо, продовжуючи вже почату розмову, — що я ніколи не бачив жінки, вродливішої від цієї Клодії!

— Якщо навіть ти у своєму розпутному житті, — сказав Лукрецій, — і зустрічав коли таку вродливу, то, напевне, не знав такої розбещеної, старий гріховоднику!

— Поете, поете, не дражни мене, — відказав комедіант, задоволений словами Лукреція, — бо й про тебе ми дещо таке знаємо, присягаюся Геркулесом Мусагетом!

— Ах, присягаюсь Юноною Монетою, через цю Клодію я, мабуть, зовсім збожеволію! — сказав Кассій, дивлячись на портик храму Вести, повз який саме проходив натовп. Він глянув палаючим поглядом на прекрасну Клодію, яка стояла там поруч з своїм братом Клодієм. — Яка вона вродлива!.. Яка вона божественно гарна!..

— Якщо ти вже вирішив завоювати її поцілунки, Кассію, то… перемога над нею зовсім не важка, — усміхнувся Лукрецій.

— Запевняю тебе, що її не доведеться довго просити, — ствердив Метробій.

Цієї миті юрба спинилась, і Арторікс міг зблизька побачити жінку, на яку Кассій кидав закохані погляди.

їй було біля двадцяти років. Вона була висока і струнка, вдягнена в коротку туніку з тонесенької білосніжної шерсті, оторочену пурпуром. Обличчя Клодії здавалося ще білішим від білої шкіри її плечей і рук, і коли б на її щоках не грав легкий рум'янець, то можна було б подумати, що це статуя з найчистішого прозорого пароського мармуру; висічена безсмертним різцем Фідія. Густе, шовковисте золотаво-руде волосся відтінювало її обличчя, освітлене блиском зухвалих блакитних очей.

Поруч з красунею стояв чотирнадцятилітній Клодій, майбутній бунтівливий