Спартак - Рафаелло Джованьолі

Проминувши храм Геркулеса, Катіліна спинився біля невеликого храму богині невинності.

Арторікс виклав доручення Спартака. З щирим запалом змалював він міць гладіаторських легіонів. Вміло полестив самолюбству Катіліни, переконливо довів, що хоробрість цих випробуваних у стількох битвах шістдесяти тисяч рабів незмірно зросла б, якби їх вождем став Луцій Сергій Катіліна. За короткий час їх число могло б подвоїтись і що, ідучи від перемоги до перемоги, він міг би за якийсь рік з непереможним військом підступити до воріт Рима.

Кривавим вогнем заблищали очі Катіліни, страшенно напружилися м'язи його лютого, виразного обличчя; він конвульсивно стискував велетенські кулаки і зітхав, як хижий звір.

Коли Арторікс закінчив говорити, Катіліна уривчасто відповів:

— Ти дуже спокушаєш мене… юначе… І я не знаю… бо не стану приховувати від тебе, що мені, римлянинові і патрицію… непоборно огидна думка стати на чолі війська рабів… хай навіть мужніх… та все ж рабів, бунтівників… Проте… спокуса мати під своєю рукою таке могутнє військо… мені, народженому для великих справ, мені, що й разу не мав навіть управління провінцією… почуваю, що ця думка…

— Не запаморочить твій мозок, не затьмарить твій розум до того, щоб ти забув, що ти римлянин, патрицій і що коли треба знищити владу олігархії, то руками вільних, а не руками зрадників-рабів.

Слова ці вимовив високого зросту, гордовитий на вигляд патрицій років тридцяти.

— Лентул Сура! — скрикнув здивований Катіліна. — Ти тут?

— Так. Я йшов слідом за тобою, бо мені здався підозрілим оцей чоловік. Я вже не раз тобі пророкував, що долею призначено трьом Корнеліям володіти Римом. Корнелій Цінна і Корнелій Сулла вже правили, третій, кого доля обрала панувати над Римом, — ти! І сьогодні я хочу завадити тобі зробити хибний крок, який замість того, щоб наблизити тебе до мети, віддалить од неї.

— Отже, Лентул, ти думаєш, що трапиться інша нагода, така ж сприятлива, як ця, що її нам тепер пропонує Спартак? Ти справді віриш, що згодом ми зможемо мати під рукою таке саме військо, як у гладіаторів, щоб досягти своєї мети?

— Я думаю, що, зв'язавшися з ними, ми тільки накличемо на себе ненависть народу всієї Італії. Адже ми воювали б тоді не за інтереси римського плебсу, не за інтереси знедолених і розорених боргами римських громадян, а на користь варварів, ворогів римської культури. І коли б з допомогою наших друзів вони стали господарями Риму, то, гадаєш, вони додержували б будь-яких законів?.. Думаєш, вони дали б нам владу?.. Адже кожен римський громадянин — ворог їм, і вони затягли б нас у взаємні чвари і вбивства.

В міру того як усе твердіше і переконливіше говорив Лентул, кожен рух Катіліни свідчив, що в ньому згасає недавній запал. Коли Сура кінчив, Катіліна понуро опустив голову, глибоко зітхнув і пробурмотів:

_ Твоя думка ріже начисто, немов добре нагострений іспанський клинок.

Арторікс хотів щось відповісти Лентулові, але той владним жестом спинив його і сказав:

— А ти повертайся до Спартака і скажи, що ми дивуємося вашій доблесті, але нам з вами не по дорозі. Ми — римляни насамперед. Усі чвари вщухають на Тібрі, коли вітчизні загрожує справжня небезпека. Скажи йому, хай скористається з щасливих обставин і веде всіх вас за Альпи, кожного до свого краю. Дальша війна в Італії буде для вас згубною. Іди, і хай супроводять тебе боги!

З цими словами Лентул Сура взяв попід руки мовчазного, глибоко замисленого Катіліну і повів з собою.

Арторікс довго дивився їм услід. Його думки перервав Ендіміон: собака плигав і лизав руки своєму хазяїнові. Удаваний скоморох схаменувся і поволі пішов у напрямі до Гермальської курії.

Охоплений сумними думками, Арторікс не помічав, що за ним уже довго стежить Метробій. А той то йшов позаду, то забігав уперед і не зводив з нього очей. Тільки на широкому майдані біля Гермальської курії Арторікс помітив комедіанта і зразу ж упізнав його, бо сам досить довго жив на куманській віллі Сулли, де Метробій був частим гостем. Тому Арторікс дуже стривожився, побоюючись, щоб Метробій часом не впізнав у ньому гладіатора Сулли. Трохи повагавшись, він, щоб уникнути біди, вирішив прискорити ходу, сподіваючись, що Метробій був тут випадково і не впізнав його. В гіршому випадку Арторікс сподівався сховатися від нього в натовпі.

Здавалось, доля сприяла Арторіксові. Біля одного з сусідніх патриціанських будинків у цей час товпилося багато людей з свічками в руках. Це були клієнти сенатора; вони, за звичаєм, прийшли подарувати своєму патронові свічки.

Пірнувши^ у натовп, Арторікс ввійшов у дім патриція. Воротареві він заявив, що прийшов до господаря запропонувати виставу клієнтам на подяку за принесені подарунки.

Воротар пропустив його разом з клієнтами через передпокій до атрія. Арторікс добре знав, що доми заможних римлян будувалась за однаковим зразком, тому він одразу подивився, чи має цей дім інший вихід через сад.

Впевнившись, що другий вихід є, Арторікс скористався метушнею рабів і гостей, пройшов через атрій, криту галерею і довгий коридор у садок.

На виході він сказав іншому воротареві, що вже дав у присутності господаря виставу, що йому негайно треба йти в своїх справах, бо його чекають в іншому місці. 1 попросив випустити його через ці двері, бо, мовляв, головний вихід увесь забитий людьми. Воротареві прохання скомороха здалося законним, і, відчинивши двері, з найлюб'язнішою усмішкою він випустив його в провулок.

Почало смеркати, і Арторікс вирішив тепер якнайшвидше вийти з міста через найближчу браму. Він дійшов аж до річки і швидко опинився на перехресній вулиці, що тяглася вздовж лівого берега Тібру від Річкової брами до Троїстих воріт. Віддалена од середини міста, ця вулиця була майже безлюдна, і тиша порушувалася тут тільки шумом річки, каламутної і повноводної після останніх дощів.

Арторікс пройшов уже майже триста кроків цією вулицею, коли йому здалося, що він чує позаду себе чиюсь швидку ходу. Він зупинився на мить і