Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

одному стали розходитись, не маючи особливої охоти бути свідками того, як лікар прийде додому, і врешті Скарлет з Мелані залишилися самі у вітальні з шитвом у руках. Мелані була сумна, але спокійна, хоч на її шитво час від часу скапувала сльоза. По ній не видно було, щоб вона думала про битву, яка, можливо, й досі триває, і про те, що Ешлі в цю мить, може, вже й неживий. Пройнята у глибині душі страхом, Скарлег не могла зважитись: чи переказати Ретові слова Мелані заради сумнівної радості потішитись її стражданням, а чи промовчати. Зрештою вирішила не говорити. Не треба, щоб Мелані подумала, ніби вона надміру тривожиться долею Ешлі. Всіх, у тім числі й Мелані з Туп, настільки поглинули власні переживання цього дня, що вони, дякувати Богові, не помітили нічого дивного в її поведінці.

Якийсь час Мелані й Скарлет шили мовчки. Аж це почувся тупіт копит надворі, і вони, виглянувши з-за фіранки, побачили доктора Міда, що скочив з коня. Плечі йото були згорблені, голова похилена, сива борідка віялам розпласталась на грудях. Він повільно ввійшов у дім, скинув капелюха, поклав саквояж і, не сказавши ні слова, поцілував Скарлет і Мелані. Потім втомлено рушив сходами нагору. За хвилину спустився з другого поверху Філ, довгоногий і довгорукий, по-підлітковому незграбний. Дівчата думали, що хлопець присяде біля них, але він вийшов на передній ганок, сів на верхній сходинці й підпер голову долонею.

Меллі зітхнула.

- Він злоститься, що йото не відпускають на фронт бити янкі. Йому вже ж п’ятнадцять років! Ох Скарлет, я страшенно хотіла б мати такого сина, як він!

- Щоб його вбили? - тільки й відказала Скарлет, згадавши про Дарсі.

- Краще мати сина й втратити, аніж не мати зовсім,- промовила Мелані й схлипнула.- Ти, Скарлет, не можеш цього зрозуміти, бо в тебе є малий Вейд, а от я… Ох Скарлет, я так хочу мати дитину! Ти, мабуть, думаєш, що так прямо не заведено про це говорити, але ж воно правда, та ти й сама знаєш, що кожна жінка цього жадає.

Скарлет ледве стримала себе, щоб не пирхнути зневажливо.

- Якщо така буде Божа воля і Ешлі має… має загинути, я це витримаю, хоч я радніше померла б, якщо його не стане. Але Бог дасть мені силу це витримати. А як пережити, коли він загине, а у мене від нього не залишиться навіть дитини, яка була б мені втіхою в житті? Ох Скарлет, ти така щаслива! Ти хоч втратила Чарлі, але маєш від нього сина. А от якщо Ешлі не стане, у мене нічого не залишиться. Пробач мені, Скарлет, але часом я так заздрю тобі…

- Заздриш… мені? - скрикнула Скарлет, відчувши себе провинною перед Мелані.

- Бо у тебе є син, а в мене нема. Часом я навіть починаю вмовляти себе, ніби Вейд - мій син, бо ж це таке жахіття - не мати дитини.

- Дурниці верзеш! - кинула Скарлет, якій зразу відлягло від серця.

Вона зміряла поглядом благеньку постать Мелані й почервоніле її обличчя, схилене над шитвом. Мелані, може, й хоче дітей, але не з такою статурою, як у неї, їх народжувати. На зріст ледь вища за дванадцятирічну дівчинку, вузькі стегна, пласкі груди. Скарлет бридко було навіть подумати, що Мелані може завагітніти. А за цим виринало безліч інших думок, які й зовсім були нестерпні. Якби Мелані мала дитину від Ешлі, то Скарлет здалося б, наче її обікрадено.

- Пробач мені, що я так сказала про В ей да. Ти ж знаєш, я його дуже люблю. Ти не сердишся на мене, ні?

- Перестань дуріти,- тільки й відказала Скарлет.- Краще вийди на ганок заспокой Філа. Він он плаче.

РОЗДІЛ XV

Відкинута назад у Вірджинію південська армія, яка внаслідок поразки під Геттісбергом зазнала великих втрат, на зиму зайняла позиції над берегами річки Репідан, і перед Різдвом Ешлі приїхав у відпустку додому. Скарлет аж сама злякалася спалаху своїх почуттів, коли вперше побачила його по двох роках. Тоді, у вітальні в Дванадцяти Дубах, на весіллі його й Мелані, їй здавалося, що вона не зможе кохати сильніше й палкіше, аніж у ті хвилини. Але тепер Скарлет розуміла, що її стан у той давній вечір можна було порівняти з переживаннями розпещеної дитини, в якої

відібрали цяцьку. Теперішні ж її почуття, після того як вона два роки прожила, безнастанно мріючи про нього й остерігаючись, щоб ані словом про це не прохопитись, були незмірно дужчі. Цей Біллі Вілкс у в и цвілій і залатаній уніформі, з білявою, вигорілою на літньому сонці, чуприною, нічим не нагадував того безтурботного замріяного хлопця, в якого вона по вуха закохалася перед війною. Тепер Ешлі став стократ звабливішим. Колись блідошкірий і тендітний, він зробився засмаглим і худим, а довгі русяві вуса, характерні для кавалериста, і зовсім надавали йому вигляду бувалого -воїна. і

У своїй приношеній уніформі, з револьвером у потертій кобурі, він тримався по-військовому виструнчено, кінчик пощерблених піхов постукував об високий чобіт, подряпані остроги тьмяно полискували - ось такий він був, майор армії Конфедерації Ешлі Вілкс. Звичка командувати вже наклала на нього відбиток, впевненість у собі й владність проступали в його поставі, у кутиках рота з’явилися суворі складки. Щось нове й незвичне було в рівних його плечах, у холодному поблиску очей. Раніше млявий і оспалий у рухах, тепер він став спритний, мов кіт, скидаючись на людину, в якої нерви всякчас напружені, як струна. В очах у нього стояла втома і якась дивна спустошеність, а на смаглявій шкірі обличчя гостро випинались вилиці. І все-таки він був усе той самий її красень Ешлі, хоч і змінився разюче.

Скарлет збиралася на Різдво до Тари, та після того як прийшла телеграма від Ешлі, ніяка сила на землі, навіть найкатегоричніший наказ Елл єн, не змогли б її витягти з Атланти. Якби Ешлі мав намір зупинитися в Дванадцяти Дубах, вона поспішила б додому, аби бути ближче до нього, але він написав родичам, щоб вони приїхали побачитися з ним в Атланті, і містер Вілкс, і обидві сестри - Душка й Індія - були вже у місті. Тож як могла вона поїхати до Тари й не побачити його після двох довгих років розлуки? Не почути його голосу, від якого аж серце завмирає, не прочитати в його очах, що він пам’ятає її? Та нізащо! Навіть заради