Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Місіс Мід сиділа, втупившись долі, і не озвалася, коли до неї звернулись, але з обличчя малого Філа поруч можна було все прочитати, як з розгорнутої книжки.

- Ну, заспокойся, мамо,- бурмотів він безпорадно.

Місіс Мід підвела голову й перехопила погляд Мелані.

- Йому вже не треба чобіт,- сказала вона.

- Ох, дорогенька моя! - скрикнула Меллі, схлипуючи. Вона схилила голову тітоньки Туп на плече Скарлет, вискочила з коляски й підбігла до лікаревої дружини.

- Але ж у тебе лишився я, мамо,- сказав Філл, незграбно силкуючись заспокоїти білу як полотно матір.- І якби ти мене відпустила, я перебив би всіх янкі…

Місіс Мід щосили стисла сина за плече, немов даючи взнаки, що нізащо його не відпустить, і скрикнула здушеним голосом: “Ні!”

- Філе, перестань-бо! - цитьнула Мелані, сідаючи в коляску до місіс Мід і притискаючи її до грудей.- Ти думаєш, мамі твоїй полегшає, коли й другого сина у неї вб’ють? Щоб отак по-дурному втішати! Швидше вези нас додому!

Коли Філ узяв віжки, вона обернулась до Скарлет.

- Як одвезеш тітоньку, приїдь до місіс Мід. А ви, капітане Батлер, зможете сповістити доктора Міда? Він у шпиталі.

Коляска рушила через натовп, де людей уже значно поменшало. Декотрі жінки плакали з радощів, але більшість стояли, мов отетерівши, неспроможні ще усвідомити, який важкий удар упав на них. Скарлет схилилася над списком з розмазаними літерами і хутко пробігла його очима, чи нема там знайомих прізвищ. Тепер, упевнившись, що Ешлі живий, вона могла подумати й про інших. І який же довгий список! Які тяжкі втрати для Атланти й для всієї Джорджії!

Боже милостивий! “Калверт, Рейфорд - лейтенант”. Рейф! Раптом їй пригадався той бозна-як далекий день, коли вони вдвох надумали втекти з дому, але присмерком вернулися назад, бо зголодніли й злякалися темряви.

“Фонтейн, Джозеф К.- рядовий”. Малий варивода Джо! А Селлі щойно народила дитину!

“Манро, Лафайєт - капітан”. Цей Лаф був заручений з Кетлін Калверт, Бідна, Кетлін! Вона зразу двох втратила - брата й нареченого. А у Селлі ще більша втрата - брат і чоловік.

Ні, це просто моторошно! Скарлет аж страшнувато було читати далі. Тітонька Туй усім тягарем спала їй на плечі й без упину зітхала, тож вона, не дуже церемонячись, відсторонила стару в куток коляски, а сама знов заглибилася в список.

Та що це, не може бути! Т]ричі прізвище “Тарлтон” у списку! Мабуть, друкар у поспіху помилково набрав те саме прізвище. Але ні. Ось же й імена. “Тарлтон, Брен- тон - лейтенант”. “Тарлтон, Стюарт - капрал”. “Тарлтон, Томас - рядовий”. А Бойд загинув ще в перший рік війни, поховано його десь у Вірджинії. Усіх чотирьох Тарлтонів скосило. І Тома, і цибатих шибайголів-близнят, цих базік з їхніми невгавними витівками, і Бойда, незрівнянного танцюриста з язиком гострим як бритва.

Ні, далі читати незмога. їй прикро було бачити в цьому реєстрі імена ще й інших хлопців, з якими вона разом виростала, з якими танцювала, загравала, цілувалася. Вона хотіла б заплакати, щоб якось послабити стиск цих залізних пазурів, що вп’ялися їй у горло.

- Прийміть моє співчуття, Скарлет,- озвався Рет. Вона підвела на нього погляд. їй зовсім вилетіло з голови, що він ще тут.- Чи багато ваших знайомих?

Вона кивнула й насилу спробувала заговорити:

- Майже у кожній сім’ї в окрузі хтось загинув… І всі… і всі троє братів Тарлтонів.

Його обличчя було спокійне, мало не похмуре, і без насмішкуватості в очах.

- Але це ще не кінець,- сказав він.- Це тільки перші списки, і вони неповні. Завтра прийдуть довші.- Він притишив голос, щоб не чутно було в інших екіпажах поруч.-

Генерал Лі, здається, програв битву, Скарлет. У штабі гадають, що він відступив до Меріленду.

Вона звела на нього переляканий погляд, але страх її спричинила не поразка Лі. Довші списки загиблих і поранених прийдуть завтра! Завтра! Вона й не подумала про завтра, щаслива тим, що імені Ешлі не було в сьогоднішньому списку. Завтра. Таж, можливо, він уже цю хвилину неживий, а вона цього не знатиме до завтра, а то й ще цілий тиждень.

- Ой Рете, і навіщо взагалі ці війни? Краще хай би янкі відкупили собі негрів або ми задарма їх віддали їм, аніж маємо отаке терпіти.

- Тут не йдеться про негрів, Скарлет. Негри - це тільки привід. Війни завжди будуть, бо чоловіки люблять воювати. Жінки - ці не люблять воєн. А от чоловікам війни любі навіть більше за жінок.

Знайомий осміх знову скривив його уста, і поважність зникла з обличчя. Він злегка підніс свого широкого бриля.

- На все добре. Я спробую знайти доктора Міда. Здається, зараз він буде не в стані оцінити всю іронію долі, що саме я принесу йому звістку про загибель сина. Але згодом, гадаю, йому буде ненависна навіть думка, що про смерть свого сина-героя він почув з уст спекулянта.

*

Скарлет уклала міс Туп у ліжко, приготувала їй грогу, доручила Пріссі й куховарці доглядати стару, а сама подалась до будинку Мідів. Господиня була нагорі разом з Філом, чекаючи на повернення чоловіка, а Мелані сиділа у вітальні, де тихенько перемовлялася з кількома сусідами, що прийшли висловити своє співчуття. Озброївшись голкою й ножицями, вона заходилася перешивати для місіс Мід жалобну сукню, позичену в місіс Елсінг. На весь дім уже розійшовся гострий запах чорної фарби домашнього виробу: це заплакана кух(жарка у величенькому казані перефарбовувала всі сукні місіс Мід.

- Як вона? - тихо спитала Скарлет.

- Ані сльозинки не зронила,- відказала Мелані.- Коли жінка не може плакати, це страшно. Я не розумію, як чоловіки можуть перетерпіти будь-яке лихо й не зронити ні сльозинки. Мабуть, це тому, що вони дужчі й мужніші. Вона каже, що сама поїде до Пенсильванії привезти синове тіло. Доктор Мід не зможе, бо на ньому шпиталь.

- їй буде страшенно тяжко. А чого б вона Філа з собою не взяла?

- Вона боїться, що раптом він вирветься у неї з рук і піде до війська. Знаєш, він же рослявий, як на свій вік, а тепер уже й шістнадцятирічних беруть.

Сусіди один по