Диво - Павло Архипович Загребельний

Отак і зібрав Сивоок-Божидар інока до інока і тихого теплого досвітку вивів свою братію за монастирську браму і вперше за два роки знов був на волі, міг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але тепер уже не наосліп, а ведений визначеною метою і не сам, а з цілим товариством відчайдухів, приготованих на все добре й зле.

Одягнені в шкури, в грубі вовняні або полотняні дрехи, з шкіряними високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взуті в косматі опінці, а то й зовсім босі, озброєні сяк-так – саморобними списами, важкими палицями, двома чи трьома на всіх мечами – вони побігли по горах так нагально, неначе саме їм належало вирішити наслідок найбільшої сутички поміж військами ромеїв і болгар. Вони майже не спали, їли на бігу, в несамовитому поспіху припадали до води, коли траплявся по путі струмок, квапилися далі, підганяючи один одного покриком:

– Вьрвете, вьрвете, люди божи![36]

Та хоч як поспішали, однаково запізнилися, щоб стати бодай чимось у помочі захисникам Клідіону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й зовсім надаремно, бо, не відаючи, йшли назустріч власній загибелі.

Бо вже вершив у долині Струмешниці свою дику помсту Василій Другий, і вже перші сотні сліпих ударилися в розпуці в рідні гори, і згодом кільканадцятеро вцілілих чудом добереться до глухої обителі Святих архангелів, і отець Гаврило прийме їх на місце блудних своїх синів, що втекли в невідомість, і через багато літ пролине чутка про дивний монастир у непрохідних горах, монастир сліпих іноків, але не про те мова.

Василевс послав до Царграда гінців з вістю про перемогу над болгарами, а за ними спорядив ще нових гінців з новелою до брата Костянтина і до жителів Константинополя, що починалася так: «Наша царственість Василій Другий, імператор ромеїв, брат імператора Костянтина, всім, хто прочитає або вислухає цю новелу, шлю наше повітання…»

Далі василевс повідомляв, що на відзнаку своєї великої перемоги він посилає жителям царственого града тисячу полонених варварів, які повинні бути осліплені другого дня по тому, як приведені будуть до столиці, на Амастріанському форумі, згідно зі звичаями, а також «Книгою церемоній» імператора Костянтина Багрянородного, і хай це буде найбішим тріумфом для жителів царственого града і вдячністю для доблесті війська, що здобуло для Візантії жадану перемогу, освячену богом.

Так п’ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч своїх товаришів на осліплення в долині Струмешниці, вирушила в далекий похід, в кінці якого чекала їх нелюдська покара, але прб те ніхто з них не знав, а хто й здогадувався, то відганяв од себе лихі думки, бо людині завжди хочеться сподіватися ліпшого і не вірить вона в смерть навіть тоді, коли стоїть у ямі або під зашморгом шибениці.

Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено Сірійця Коміскорта, чоловіка дрібного тілом і душею, лихого вдачею і заздрісного до всього на світі. У походах він вершив роль наглядача стратигового намету, в битвах ніколи прямої участі не брав, отож не брав ніколи й здобичі, а тільки лічив та ділив уже здобуте, ковтаючи слину на чуже і задихаючись од злості й заздрощів. Маленьке сухе його личко обросло до самих очей і до невисокого лоба цупким колючим волоссям, з-під того волосся видобувався так само колючий голос, і якби можна було вилущити з Коміскорта душу, то й душа його неодмінно мала бути колючою, мов їжак або ж отой залізний трибол, що його кидають під копита кінноті, щоб ранити коней.

Коміскорт вельми пишався своїм дорученням, яке йшло од самого василевса, він затямив собі тільки одне: до столиці треба привести рівно тисячу болгар – ні більше ні менше. Тому головне його заняття впродовж усієї путі полягало на безперервній лічбі полонених, їх перераховували вранці й удень, увечері й уночі, перед тим, як допустити до струмка, щоб напилися води, і після того, пильнувати болгар, власне, було зовсім неважко, бо на кожного полоненого припадав озброєний воїн, кожен ромей, лягаючи спати, прив’язував болгарина до себе ремінням, яке всі візантійці завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на війну, бо завжди сподівалися захопити собі невільників так само, як набити повну шкіряну торбу коштовними речами, реміняччя у ромеїв було міцне-преміцне, вміло розставлені охоронці ніколи не спали, Сірійцеві Коміскортові, здавалося, не слід би й турбуватися за цілість своїх бранців, а більше дбати за те, щоб якомога швидше, коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи Андріанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних торжеств, для небаченого тріумфу візантійської зброї.

Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто жорстоко поводилася охорона з бранцями, але незабаром Коміскортові доповіли, що до тисячі не вистачає кільканадцять чоловік.

– Де поділися? – проскрипів Сірієць.

Йому перелічено, де і як, від яких ран хто сконав, кого добито, бо неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще за кілька днів виявилася нестача трьох полонених, що зникли невідь-куди і як. «Втекли!» – пінився Коміскорт, хоч сам не вірив, що будь-хто міг утекти з-під такого пильного стереження. Адже подумати тільки: один на одного! Всі полонені зв’язані. Голодні й виснажені до краю. Окрім того, не мають куди втікати, бо скрізь – ромейська сила. Болгарії вже нема. І все-таки втекли. Спершу двоє, там троє, згодом ще один. Виходило, що чоловік може втекти звідусіль. Тисяча вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосіб визволитися.

Коміскорт зібрав своїх пентеконтархів, лохагів і декархів і коротко звелів:

– Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячі перших болгар, які попадуться під руку. Важливе число. Більше нічого.

Він ошкірився, зуби в нього теж були гострі, як у рисі.

І ще того дня Сивоокова дружина зіткнулася з сумним походом. Іноки пробиралися не самим шляхом, а трохи осторонь і, певно б, поминули полонених, але один з іноків нюхливо повів лицем навпроти вітру і сказав:

– Миризмата на човека отдалеко се усеща…