Диво - Павло Архипович Загребельний

А за якийсь час вони й справді побачили внизу, на одному з закрутів великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повільно просувалася їм навстріч.

– Піду погляну! – рвонувся туди Сивоок.

– Ще те убият[38], – спробував притримати його Тале.

– Не так воно просто – мене вбити! – засміявся Сивоок, виважуючи пудову сучкувату палицю, якою міг би звалити коня.

Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня візантійська сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тільки помітить бодай одного заблуканого болгарина, зауважила монахів, і на гору подерлося звідусюди з сотню запеклих ловців на людей. Недосвідчені й простодушні іноки не дуже прислухалися до тривожних покриків Сивоокових, збитою, безладною купою вони кинулися в один бік, потрюхикали вниз, сподіваючись, що той, хто біжить униз, завжди набере більшого розгону, щоб проскочити повз того, що дереться вгору, але вийшло так, що візантійці опинилися і над ними, і з одного боку, й з другого, а внизу вже підтягалася на шлях уся Сірійцева тисяча, з якою годі було й думати змагатися; місцевість нагадувала величезний сірий полумисок, ніде сховатися, нікуди втекти, скрізь тебе видно, людина серед голого, мертвого каміння, мов муха на мисці, але муха може хоч злетіти. А що може людина? Не було ради, бідні іноки заметалися в безвиході, вони забули й про свою якусь там зброю, і про свою силу, тільки Сивоок мужньо вдарився на ромеїв, сподіваючись пробитись, і таки звалив кількох, і вже здалося йому, що втече й од ромеїв, од яких ще не доводилося йому втікати; але тут набігло відразу кілька десятків розізлених, заслинених бороданів, Сивоока вправно перечепили ремінним зашморгом, він упав, а зверху навалилася ціла купа задиханих, спітнілих, диких од ненависті людей.

Його скрутили реміняччям, звели на ноги, він легко розтурив самими плечима всіх, як тільки став на ноги, тоді візантійці прихитрилися прив’язати його до двох довгих дубців і так повели вниз, мов лютого, страшного в своїй силі звіра.

Першу здобич треба було показати самому Коміскорту, той сидів верхи на коні, на голові, хоч нестерпно пекло сонце, мав залізний золочений шолом з білою гривою, і ото тільки й було на ньому білого, а решта чорне, їжакувате, відворотне.

– На коліна! – гукнув Сивоокові хтось із ромеїв, що знав по-болгарському, і чорний їздець ошкірив гострі, білі аж до синяви зуби, вдоволений швидким виконанням свого веління, а Сивоок тільки глянув на нього – і відвернув голову, і побачив, що ведуть до нього так само скручених реміняччям його товаришів, нещасних іноків, у високих клобурцях, у вовняних і полотняних подертих дрехах, нещасних і упосліджених, і тоді він знову сміливо поглянув на чорного колючого вершника й мовив:

– Аз падам на колена само пред бога!

– Він не болгарин, він не болгарин! – закричали іноки, добігаючи до Сивоока, сподіваючись визволити бодай свого руського побратима, але Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що ромеї послухають іноків і відпустять його, гордо підвів голову й гукнув:

– Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин єсьм! Болгарин!

Ще один такий день, і буде вельми погано.

Цього року в Києві було відкрито виставку московських художників. Відкривалася вона у Республіканському виставочному павільйоні, який ще кілька років тому був гаражем, а до революції, здається, слугував як каретний сарай для Інституту благородних дівиць; потім якийсь розумний чоловік здогадався, що в такому місці все ж таки гріх держати гараж, машини звідти вивели, прийшли проектувальники і всі, хто там потрібен, а після них будівельники довго щось там мудрували, доліпили до колишнього гаража якийсь фронтончик, якісь навіть колони, що вже й геть було смішно, але всередині вийшло дуже гарне приміщення з скляною покрівлею, з просторими залами, і вже тепер усі й забули, що тут колись було, зате всі знають, де виставочний павільйон, і там частенько бувають речі досить цікаві.

Звичайно ж, Борис Отава пішов на відкриття виставки, товпився в юрмі нетерплячих, слухаючи короткі, як завжди в художників, промови, дивився, як міністр перерізає стрічку, як розводить гостинно руками, закликаючи всіх: «Друзі мої, запрошуємо вас…», потім ходив по залах, дивився картини, що не відібрало в нього багато часу, здається, стояв отам знадвору й слухав промови довше, аніж ходив тепер по залах, бо звик відразу знаходити на кожній виставці річ, яка чимось вражала, ще здалеку вирізняв її з решти, обходив з усіх боків, дивився то звідти, то звідти; діяла така річ на нього неоднаково: або ж дратувала, або ж вдовольняла, після того мерщій пробігав туди й сюди, ще раз на прощання повертався до роботи, яка чимось звернула на себе увагу, – і по виставці.

Художники завжди лишаються самі собою. Одні все життя малюють паруси, мабуть, щоб нагадати про нестримність вітру, який несе нас кудись далі й далі, другі, мовби для спростування відомої приказки про торішній сніг, все малюють собі сніг, ті зображають коней, а ті – жінок. Так само й виставки, уподібнюючись до художників, набули певної сталості, на кожній неодмінно побачиш литкастих доярок, що, попідтикувавши рясні спідниці, позують художникові, стерильно білих медсестер з рум’янцями на щоках, монтажників, картинно розташованих на самих кінчиках сталевих конструкцій, знайдете там гори в нестерпних барвах і море, автори якого марно конкурують з Айвазовським, зустрінешся там і ще з деякими обов’язковими сюжетами, що мандрують з виставки на виставку вперто й невтомно, але вже, мабуть, годі, бо перелік можна продовжувати без кінця.

Борис проскочив повз етюди московських художників, що мало чим різнилися від етюдів художників київських, трохи помилувався акварельками, які називалися «Моя московська вуличка», але для серця навсправжки нічого не знайшов і подумки пошкодував за марно згаяним часом. Везти аж із самої Москви – і