Круглянський міст - Василь Биков

було, і поки що невідомо було, де її взяти, а в голові вже марився той найрішучіший і найважливіший момент, до якого він готувався. Знав, однак, що буде це не просто, навіть складно і дуже небезпечно. Але коли зробити все, добре обміркувавши, зважливо і хутко, то вельми навіть можливо. Головне — уловити момент — на дорозі, на вулиці чи краще, коли вийде з машини. Виходить же він біля свого палацу чи десь на підприємствах, на будівництві, куди його заносить час від часу. Або ще — на спортивних комплексах, де він звичний і частий гість і учасник, бо дуже поважає спорт і піклується про своє здоров’я. Якби там уловити…

Рука стала боліти менше, правда, ще віддавало в плечі, особливо при різкому русі ліктя вгору. Кепсько, що минав час, і з ним розтавали його гроші, набутку ж їх не було жодного, все йшло на харчі. Вночі йому частенько снилося щось із його денних мрій, тільки той його супротивник з вигляду був ніби ведмідь — дебелий і патлатий. Ступак націлювався в нього з пістолета, але пальці ніби змертвіли, він не міг натиснути на спуск, а потвора наближалася. Тоді він кидався тікати, та ноги ставали ніби з вати, він не міг бігти, а потвора була вже поряд. На межі можливої загибелі щось утім переінакшувалося, починався інший сюжет, також малоприємний, але без попереднього жаху. Вночі він часто просинався у своїй металічній схованці, особливо коли в двір в’їжджала машина і фарами висвічувала гаражні щілини біля дверей. Тоді спалахувала тривожна думка: чи не по нього? Чи не рознюхали що? Може, про ту пам’ятну процесію, коли його побили, щось дізналися і приїхали його брати. Тоді охоплювали жаль і прикрість стосовно себе — що не встиг, прогаяв, прогавив. Одначе минав час, а до нього ніхто не навідувався, і це обнадіювало. Мабуть, усе ж його прогавили.

Зате не прогавили щодо інших, певно, працювали як слід, не дарма їли свій міліцейський хліб. Якось уранці, коли він ще лежав під брезентиною на розкладачці, у двері тихо постукали — раз і другий. Він підхопився, подумалося: чи не дочка, яка й разу ще не прийшла до нього в гараж. Але то була не дочка — на вході, коли він відчинив двері, стояв Олексій, який ввічливо спитав:

— Не чули новину?

— Яку?

— Мінкевич гараж продає. Разом з машиною.

— Чого ж це він?

Олексій озирнувся, але не переступив порога гаража.

— Оштрафували. За демонстрацію. На шістдесят мільйонів.

— За ту?

— Так. Був організатором від БНФ. Тож затримали, суд і ось — штраф.

— Нічого собі! Шістдесят мільйонів…

Ступак не лише здивувався, а й тихо за себе порадувався, що тоді пощастило непомітно вивернутись, вислизнути зі змопівських рук. Усе ж недаремно афганець, має такий-сякий досвід, не те, що ці шпацирувальники по асфальту. Добре, що він не був зв’язаний з БНФ, це давало йому захист. А Олексій, мабуть, щось мав, інакше б так не стривожився тією новиною про Мінкевича. Що йому цей Мінкевич — брат чи сват? І все ж Олексій симпатичний хлопець, не базікало, може, варто б порадитися з ним про головний Ступаків клопіт? Проте ні, зміркував Ступак. Тільки те в секреті, що знає одна людина. Якщо дві, вважай, ніякого секрету нема. Це знав уже він твердо.

А може, довіритися Мінкевичу? Все ж, якщо бенеефівець, то, мабуть, не сексот, не побіжить увечері на доповідь до «кума». А може, і побіжить? Що, в бенеефі нема сексотів? Полінувалися, не навербували? Ні, ці не лінуються…

У той день зранку йшов дощ, було холоднувато, і Ступак, причинивши залізні двері, бавив час у лінощах. Саме враз було б випити, хоч би для тепла, але не було горілки, а йти під дощем до гастроному він без зонта не наважувався. І він злісно думав про дружину-паскуду, яка, виганяючи з дому, не кинула йому якоїсь одежини. Все ж він залишив їй квартиру, видану йому за пільгами як воїну-інтернаціоналісту, а вона чим віддячила? Хоч би прислала колись дочку відвідати, так де там — тримала в пазурах покірливе дівча, залякала звіром-батьком, котрий онде який місяць живе і справді, ніби звір, у цьому залізному барлогу. Та й добре, якби він був звір. Він хотів бути звіром, якби вийшло. Звіру тепер, мабуть, краще, ніж людині. Такий настав час.

Він одразу почув, як поруч забрязкали замки в гаражі Мінкевича. Ступак підхопився з розкладачки і поволі вийшов з дверей.

— Кажуть, і Ви продаєте? — запитав, привітавшись. Одягнений у спритну джинсову куртку Мінкевич скинув на нього заклопотане обличчя, з-за тонких окулярів зирнув на сусіда.

— Доводиться.

— Чого ж це?

— Щоб заплатити штраф.

— І великий штраф?

— По максимуму. Двісті мінімальних зарплат.

— Йопересете! І будете платити?

— А що ж робити? Опишуть майно…

Мінкевич казав це майже спокійно і розсудливо, як про щось звичайне і буденне, ніби й не переживаючи. Може, переживши вже. Розчинив настіж обидві половини дверей, зачепив на защіпку долі.

— І думаєте відкупитися штрафом?

Мінкевич випростався, повернувся до нього і зітхнув.

— Штрафом, звичайно, не відкупишся. Від цього режиму взагалі нічим відкупитися неможливо. Треба піднімати народ, підвищувати його самосвідомість.

— Самосвідомість! Ви — самосвідомість, а він — сто тисяч ЗМОПу. Чия візьме? — запитав Ступак і змовк, чекаючи, що скаже на те освічений доцент.

— Що поробиш! — озвався той після паузи. — Взагалі демократія в боротьбі з тоталітаризмом не має адекватних засобів.

— Гівно тоді ви, а не демократи, — тихо, без злості сказав Ступак і пішов до свого гаража.

Як піднімати народ, він уже бачив, сам ледве не опинився в ролі здійнятого; спершу було навіть приємно, якось навіть святково. Але коли їх лупонули гумовими «демократизаторами», цей народ, мов табун горобців, порхнув з вулиці. Аж пил пішов. На тому боці — сила, військо, міліція, КДБ, сотні тисяч сексотів, залізні кігті «вертикалі». Окрім того,