Круглянський міст - Василь Биков
Його посадили на заднє сидіння і мовчки повезли кудись по місту, згодом — за околицю. Там повільно між дачними забудовами по лісу чи парку під'їхали до якогось особняка з колонами. У Ступака аж неприємно занило під грудьми — куди це його? Чи таки не пронюхали чогось? Але, мабуть, таки навряд, хоча по хмурних обличчях його супутників і тих небагатьох, що траплялись назустріч, нічого не можна було зауважити — так уміли ховати все в собі. Чи, може, у них не було нічого, — подумав Ступак. Зате сите, як і в Шпака, обличчя нестарого ще полковника, до якого, нарешті, його привели, світилося благодаттю і приязністю.
— Сідайте, товаришу прапорщик, Ступак, здається? — спитав полковник і для певності зирнув у папірець на столі. — Тож як живете? Як здоров’я?
— Нічого, — стримано відказав Ступак. Він уже знав, що ці завжди так починають розмову — про життя і здоров’я, начебто це їх дуже цікавить.
Розмова, одначе, видалася тривала — про життя і про політику, внутрішню і зовнішню, комуністів і демократів. Видно по всьому, полковник був людиною говіркою і мав прірву часу. Ступак більше слухав, і коли полковник питав, скромно відповідав: так або ні. Схоже, його співбесідника це вдовольняло. Як можна було зрозуміти, його найбільше турбувало ставлення Ступака до опозиції, яка «шалено рветься до влади». А також той факт, що «НАТО оскаженіло просувається на схід». Ступак щось бурмотів у відповідь, що мало розумів сам, але думав: «У труні я хотів бачить те НАТО разом з тобою». Однак уголос не сказав нічого, навіть трохи побоювався, щоб полковник не відгадав його крамольні думки. Мабуть-таки не відгадав, бо в той час оповідав, як важливо протистояти агресії західного капіталу і рятувати батьківщину. Що він розумів під тим словом — Білорусь, СНД чи колишній СРСР — залишилося невідомим.
Далі Ступак півдня просидів ув окремому кабінеті — заповнював анкети. їх було три або чотири відразу, на кількох сторінках, і він аж спітнів, докладно відповідаючи на десятки запитань — від першого, про ім’я, прізвище і по батькові та імена батьків, місце народження і смерті (де і коли померли, місця поховання і номери могил). Живого батька Ступак докладно атестував як партизана і нагородженого, а мати… Він навіть не пам’ятав точно, в якім році вона померла, бо тоді був у Афгані. Сестра Олена жила під Москвою, проте він не знав, де, в якому місті (чи то в Жуковську, чи в Черняховську), і гадав, як ліпше написати? Чи якщо не знаєш, то не писати нічого? Але тоді можуть присікатися, що утаїв. І він написав перше, що прийшло в голову: місто Зеленогорськ, вулиця Космонавтів 10, кв. 20.
Пізніше в іншому кабінеті оформляв підписку про сувору секретність — це вже було, як він здогадався, по лінії безпеки. Хоч і приймав її лисуватий чоловік у модному двобортному піджаку з акуратно зав’язаною краваткою, поважності було навіть більше, ніж у кабінеті полковника. Якось дуже стримано, ніби випробовуючи його реакцію, чоловік вимовив йому в лице одне тільки слово «Музикант», і Ступак зрозумів усе. Колись це прізвисько приліпили до нього так само в дуже секретному відділі перед відправленням в Афган. З тої пори, правда, ніхто йому про нього не нагадував, і він уже думав: забули. Аж ні, не забули. Зрештою, тепер від нього нічого не вимагалося, а грати з ними у ті секретні гулі взагалі було неважко, хай потішаться. І він усе підписав.
Мабуть, до полудня, втім, усі папери були оформлені, їх забрала у нього красива, у міліцейській формі дівчина з дуже суворим позирком і двома зірками на погонах. В останній момент він навіть підморгнув їй, але та й оком не повела, склала його папери у вишукану зелену течку і замкнула в сірий сейф у кутку. Отже, буде зберігатися вічно і секретно, подумав Ступак. Після вже інший, білявий міліцейський сержант повіз його кудись у місто. Спрокволу Ступак почав упізнавати вулиці, здається, їхній «уазик» рухався до госпіталю МВС. «А це для чого?» — спитав Ступак. «А медкомісія! — просто і доброзичливо відказав білобрисий шофер і хихикнув: — Перевірка на СНІД».
Оте вже мало Ступакові подобалося, хутчій — не подобалося зовсім. На якого диявола! — думав він, гублячи терпіння від цього докладного дослідування його персони. Що — він буде їм служити? У нього інша мета, йому б лише добратися до зброї. Мабуть, дадуть якогось «стєчкіна» або «калашнікова», і він підловить момент. Власне здоров’я його мало цікавило, хай не цікавить воно й цих.
Але цих якраз дуже цікавило. До смерку його водили з кабінету в кабінет, з поверху на поверх, — слухали, мацали, вимірювали на апаратурі, просвічували його нутрощі на мигтючих моніторах. Але все було в нормі, тиск же, сказали, мов у юнака, і його похвалили. «Алкоголь вживаєте?» — спитався суворий лікар, під халатом на плечах якого муляли тверді погони. Ступак з наївним виглядом покрутив головою: «Ну що ви?» Трохи затримав на ньому свій пронизливий погляд хірург, коли побачив синювату відмітину на плечі. «Що — вогнестрільна?» — «Афган», — коротко відмовив Ступак. «А це — удар?» — доволі грубо помацав він слід від недавньої змопівської палки. «Упав..» — «По п’янці?» — усміхнувся лікар, щось розуміючи. Ступак те покинув без відповіді — здається, вони і так порозумілися. Далі була кардіограма з дротами, які обплутали його руки й ноги, окуліст зі своєю таблицею на стіні і в кінці дивнувата розмова з психіатром. Єдине, що з неї запам’ятав Ступак, були прискіпливі питання про випивку та наркоту. І те, й інше Ступак рішуче заперечував, сказав, що ніколи ні-ні, згадуючи при цьому, як у тому ж Афгані, і не раз, вони добре-таки кейфували анашею. Шкода, після кинув. Якби не кинув, може, краще було б, несподівано подумав він, сидячи перед хитруном-психіатром. Здається, стан його здоров’я задовольнив їх. Його тим більше.
До свого гаража він приплентався, коли вже стемніло, поряд у дворі світився ліхтар, горіли вікна у хрущовках. Знав, тепер там усі встромилися у свої сяючі скриньки
