Ми проти вас - Фредрік Бакман

Через кілька хвилин зі стоячої трибуни переходять іще кілька червоних светрів. Сходинки біля трибуни з сидячими місцями вже переповнені. Далі чути голосні вигуки «Гоміки!

Курви! Ґвалтівники!» — але тепер тих, хто кричать, видно як на долоні. І всі бачать, що їх не так багато, як спершу здавалося. Крикунів ніколи не буває багато.

* * *

У «Гед-Хокеї» є гравець, якого звати Філіп. Він наймолодший у команді, але вже йде до того, щоб бути найкращим. Ця історія не про нього, поява Філіпа така коротка, що можна було б узагалі не згадувати про нього.

Але якраз перед початком третього періоду він виходить з льоду. Вільям Лют і ще кілька гравців з команди ричать до нього, щоб зупинився, але Філіп іде через вихід для гравців, піднімається сходинками на трибуни аж до стоячих місць. На ногах у нього ковзани, а в руках — ключка. Філіп підходить просто до найбільшого і найсильнішого розтатуйованого вболівальника «Геда», який трапився йому на шляху, перериває його посеред вигуку «ГОМІ…», смикає за светр і каже:

— Ще раз це вигукнете — і я перестану грати.

Філіпу лише сімнадцять, але всі, хто знається на хокеї, розуміють, який із нього буде гравець. Гедівський уболівальник дико витріщається на хокеїста, але Філіп не відступає. Він показує на одягнених у червоне вболівальників, які стоять на сходинках біля сидячих місць, і дає обіцянку:

— Якщо крикнете це ще раз, решту матчу я буду стояти біля них.

Філіп спускається на лід, а за його спиною залягає щільна тиша. Він не наївний, цей світ не зміниться, і хлопцеві відомо, що на наступних матчах вони знову будуть вигукувати ці слова. Але не сьогодні. Коли Філіп доходить до лави запасних, хтось ричить:

«Гед! Гед! Гед!»

«ВПЕРЕД! ВПЕРЕД! ВПЕРЕД!» — відповідає решта трибуни.

До кінця матчу вигукують лише ці слова. І стоячі місця знову заповнені. Вони так гучно кричать слова підтримки, аж вищає стеля.

* * *

Хокей — проста гра. Це найсправедливіший і найнесправедливіший спорт на світі.

«Бйорнстад» забиває шайбу. Потім іще одну. Коли вони скорочують рахунок до 3:4 і до кінця матчу залишається лише один гол і двадцять секунд, усі вже знають, що має статися. Передчуття фіналу висить у повітрі. Ця гра має лише одне завершення. Як у казках.

Шайба у Беньї, він веде її в зону «Геда», замахується по ній, але пасує шайбу Аматові. Зрозуміло, що всі гравці «Геда» думають, що Беньї сам заб’є, і лише один хокеїст у червоному знає, що Беньї не такий егоїст.

Вільям Лют добре знає Беньї.

Амат мчить до воріт, і коли він б’є по шайбі, його зап’ястя м’які, а рівновага — досконала. Усе виглядає так просто, він мав би стати героєм, це було б ідеально. Але Вільям уже оцінив ситуацію. Він витягується у весь зріст на льоду, шайба влучає йому в шолом, а тоді — у штангу воріт. І в кут бортика. Тепер шайба у Філіпа, він виводить її із зони, шайба знущально ковзає повз безпорадно виставлені ключки гравців «Бйорнстада», а тоді все скінчено.

Невблаганно лунає останній сигнал. Червона трибуна вибухає криками радості, Вільям Лют зникає, схований під купою своїх щасливих товаришів по команді. Гравці в зеленому никнуть від відчаю, на трибунах сидять люди з ведмедем на светрах, які оніміли — не в силах збагнути те, що сталося.

«Гед» переміг. «Бйорнстад» програв.

Хокей — це просто. Завжди справедливо. І завжди несправедливо.

41

«Стоїте ви — стоїмо й ми»

Роздягальня «Бйорнстад-Хокею» мовчить. Команда, яка програла, має лише два варіанти, щоб скинути форму: перевдягнутися одразу або взагалі цього не робити. На вихід з льодової арени потрібно або п’ять хвилин, або кілька годин. Цього разу ніхто не має сили навіть залізти в душ.

До гравців заходить Петер Андерссон. Дивиться на них і добре знає, що вони відчувають. Йому так щиро хочеться сказати їм щось підбадьорливе, тож він бурмоче:

— Ну… хлопці… то був складний матч. Ми програли, але я хочу, щоб ви…

Один зі старших гравців, фиркнувши, перебиває його:

— При всій повазі, Петере, не витискай із себе, що ми повинні просто «забути про це», або ще якесь вичовгане кліше. Якщо не маєш що сказати по суті, то краще зроби як завжди: стули рота і сховайся в своєму кабінеті.

Йому відкрито кидають виклик. Його не поважають. Петер стоїть у дверях, запхавши руки в кишені. У більшості ситуацій він робив так, як йому казали: йшов і ховався. Переконував себе, що він спортивний директор, а не тренер, що його робота полягає не в тому, щоб його поважали хокеїсти. Але сьогоднішній день не такий, як інші. Тому Петер стискає в кишенях кулаки і вигукує:

— «Забути» про це? ЗАБУТИ? Ти справді вважаєш, що я хочу, аби ви ЗАБУЛИ? Я хочу, щоб ви про це ПАМ’ЯТАЛИ!

Після цих слів Петер здобуває увагу гравців, разом зі здивуванням. Зазвичай він не підвищував голос, але зараз, тицяючи пальцем у кожного хокеїста, від найстаршого і до Беньї, Бубу, Відара й Амата, Петер ричить:

— Сьогодні ви у програші. Сьогодні ви МАЙЖЕ вирвалися вперед. Добре запам’ятайте собі це відчуття. Тому що ані ви, ані я ніколи не відчуємо щось подібне знову! НІКОЛИ!

Напевно, він міг би сказати ще щось, але саме тієї миті крізь стіни льодової арени пробивається монотонний стукіт, і всі в роздягальні піднімають голови. Спочатку їм здається, що це барабани, потім — що хтось штовхає ногами двері, але ось стукіт переростає в гул, і тільки Петер розуміє, звідки його чути. Він уже чув цей звук, хоч і було це двадцять років тому — під час того казкового сезону, коли все місто жило і помирало разом із перемогами або поразками хокейної команди. Тоді Петер чув цей звук на кожній льодовій арені.

— Виходьте на лід, — каже він команді.

І його слухаються. Петер не йде разом із ними, він знає, що там йому будуть не раді.

Гравці «Бйорнстад-Хокею» виїжджають на лід, майже всі трибуни вже порожні, верхні лампи вимкнені. Але з короткого боку трибун ще залишаються люди в чорних куртках, вони не збираються замовкати. Чоловіки так стрибають, що в них під ногами