Без козиря - Петро Йосипович Панч
У самому хвості ешелону несподівано виявився ще один класний вагон. Всі його вікна блимали в темноту жовтими плямами. Сотник здивувався:
— А це що?
Він уже хотів занести ногу на приступки, як раптом із-за вагона показався силует жінки. Вона, уздрівши сотника, кинулась до нього. Слідом за нею вискочило двоє козаків.
— Ох і бігає ж, стерво! — крикнув один, але, помітивши знайому із султаном шапку сотника, вони зупинились, як пара вовків, і потім хутко зникли за вагоном.
Лец-Отаманів навіть не міг зразу зміркувати, що трапилось. Біля нього стояла обліплена снігом, у короткій шубці Ніна Георгіївна. Вона вся дрижала, мов шибка від вітру, і мовчки інстинктивно хапалась за його рукав.
— Що з вами, Ніно Георгіївно? — нарешті запитав сотник, обома руками стиснувши її лікоть. — Де ви взялися?
— Я, я… хвилиночку…
Біла випушка, припорошена снігом, високо здіймалась на її грудях. Вона дихала, як загнана козуля. Нарешті проговорила:
— Я хотіла пошукати в останніх вагонах свого знайомого, а двоє козаків…
Вона не договорила: її душили сльози.
Лец-Отаманів глянув на ріг ешелону і враз пригадав. І тоді були ці ж самі козаки, на роз'їзді біля Крюкова. Там ешелон надвечір став на запасну колію, і від цього хвіст його губився в темноті.
Того вечора сотник вийшов на колію, яка зникала в білій далині, і поринув у спогади. Згадувалися дні, коли ще він учився в сільськогосподарській школі, згадувався гурток «щирих», читання віршів Івана Мазепи, суперечки про майбутні шляхи України, мрії про гетьманів, про козацькі жупани… І от тепер реалізація тих далеких мрій!
Ніч уже заходила в суміжний чагарник, навіваючи сум, холодний, як сніг, що падав йому на обличчя. Гнітюча тиша скрадала в пухкому снігу повільні кроки. Нараз у корчах почулися голоси, потім крик:
— Іди за нами! — і слідом брудна лайка.
— Куди ви тягнете? — закричав інший. — Це ж у яр… Ну, ведіть мене до вашого командира. Що я такого зробив? Я хотів проїхати…
Голос дрижав і був на грані плачу, але другий, грубий і владний, знову крикнув:
— А може, ти шпигун який більшовицький!
— Вигадаєте! Я їх і в очі не бачив… Ох, рятуйте!
Лец-Отаманів звик уже до таких картин у своїй армії, але чому біля самої станції, де могли почути селяни? Він вихопив револьвер і, чіпляючись за кущі терну, побіг до яру. Тому, хто кричав, певне, заткнули вже рота, і він тільки безсило мукав.
Вистрибнувши на галявину, сотник владно закричав:
— Стій!
Двоє козаків від несподіванки випустили третього, цивільного, і він, цупко тримаючи дорожній саквояж, ляпнув на сніг. Лец-Отаманів підійшов ближче. Його обличчя поруч із стволом нагана було, напевне, настільки лютим, що двоє козаків, Кавуля й Береза, враз виструнчились.
— Це що таке? — запитав їх сотник, тикаючи наганом у цивільну спину на снігу.
— З буферів зняли! Мабуть, шпигунський агент.
— Пане командире, — заволав, підводячись із снігу, миршавий чоловічок із ріденькою борідкою. В рудому волоссі білів сніг, як пташиний послід у бур'яні. — Який з мене шпигун? Я навіть не знаю, з чим його їдять. Я собі знаю шити шапки.
Презирлива гримаса перекривила обличчя Лец-Отаманова.
— Лазите тут…
— Два тижні валяюсь на станціях.
— Куди ви його тягли?
— До штабу, пане сотнику, — відказав Береза, уже осмілівши. — А він тікати.
— Пане сотнику. Ну, скажіть скільки, я заплачу двічі. Мені тільки до Балти.
— Воювати треба, а не забивати станції.
— Хіба без мене вже не обійдуться на війні?
— Обійдемось! — Повернувся і пішов.
Ні благання шапкаря, які чулися ще довго, ні постріл, що пролунав потім із яру, його вже більше не турбували. Але зараз до цих хлопців у нього спалахнули скажені ревнощі. Він пожадливо глянув на переполошену Ніну Георгіївну, потім знову на ріг вагона і з погрозою сказав:
— Хай тільки посміють… Ні, ви не бійтеся…
— Я не знаю, як вам дякувати. Ви тільки подумайте, що б вони…
— Даруйте, пані, ґречність не вживається з війною.
— Але ви врятували мене, пане сотнику!
— Ну, облиште, заспокойтеся.
— Тепер мені не страшно.
— Ви і в цьому вагоні питали?
— Я не могла відчинити дверей. Але б він сам вийшов пошукати.
Вітер метав її запашне, з тонким ароматом волосся, що вибилося з-під шапочки, і кидав, як гаряче проміння, до нього на обличчя. І сотника раптом, мов пломінь, охопило нестримне, жагуче, повне буйної сили бажання притиснути цю беззахисну, крихку, як сніжинка, пані до своїх грудей, затопити ласкою, завихритись по степу й разом із диким вітром зірватися з долу й розтанути в імлі.
Він з силою хруснув усіма пальцями і, задихаючись, безладно залепетав:
— Заспокойтеся, Ніно Георгіївно, ну я вас прошу, ну я прошу…
Рука, здригаючись під бешметом, як шина, наблизилась до її талії, але Ніна Георгіївна, в'юнко зігнувшись, зробила крок назад і з переляканим видом втупила очі в сотника. Він, важко дихаючи, ступив за нею, але раптом увесь зсудомився, рвучко повернувся до приступок і, потужно витискаючи із самого низу хрипкі слова, проговорив:
— Хочете зайти до цього вагона? Може, знайдемо його…
Вона, вагаючись, вистрибнула на приступки і взялася за холодну ручку дверей. Вітер з дикою силою схопив її сукню і, мов хмару диму, закружляв у жовтих блисках. Парa струнких ніг в тонких панчохах на мить вималювалась перед очима Лец-Отаманова, мов два язики рожевого полум'я, і знову опалила його мозок. Сотник, уже не володіючи собою, теж стрибнув на приступки і з силою притиснувся до круглого плеча Ніни Георгіївни. Під їх напором двері розчинились, і вони опинилися в освітленому коридорі. Від образи в Ніни Георгіївни обличчя вкрилося червоними плямами.
— Чим же ви відрізняєтесь…
— Хто там? — перебив її голос із купе.
Лец-Отаманів, закусивши до крові нижню губу, обмахнув долонею, мов хусточкою, зашаріле обличчя й, вслухаючись, в якому купе бубоніли голоси, відказав:
— Я комендант ешелону!
— Ну, так що вам тут треба? — знову проговорив, але вже інший голос із середини купе.
Сотник зніяковів.
— Я хочу знати, по якому праву…
— По якому праву ви стирчите в степу й затримуєте нас?
— По якому праву…
— Що ви там мимрите? — бубонів той же голос так, ніби сварився через стінку з дружиною. — Питаю — значить, відповідайте.
Лец-Отаманів, щоб не здатися смішним в очах Ніни Георгіївни, оглянувся й хотів скорчити задерикувату гримасу, але замість цього губи розтяглися в таку кислу посмішку, що Ніна Георгіївна вибрала за краще розглядати наказ Директорії, що білів на стінці вагона.
Ніжна й полохлива, вона, мов голубка, жмурила свої короткозорі очі й водила ними біля самого наказу,
