Без козиря - Петро Йосипович Панч

— А куди ви прямуєте? Здається, вже недалеко Збруч, — сказала Ніна Георгіївна.

Сотник затримав видих, щоб не видати гіркого зітхання.

— Галичина теж Україна, зуміємо домовитись і з ЗУНР[7], кревні ж. А Петрушевич справжній диктатор: хочеш мати свою Україну — бий поляків! І його розуміють, не те що наші чортові дядьки.

— А кажуть, в Дрогобичі і галичани, й поляки виступають разом.

— Ну, то, мабуть, робітники. На місці видніше буде. Вам холодно? Візьміть мій кожух. Будь ласточка!

Він накинув на її круглі плечі кожух і притримав його спереду. Ніна Георгіївна холодно глянула на нього через плече. Сотникове обличчя стало хижим, жадібним. Вона мовчки розвела його руки й відійшла. Сотник почервонів, виструнчився, потім зірвав шапку, тріпнув своїм чорнявим чубом і, відвернувшись до вікна, запалив цигарку.

Ніна Георгіївна, мерзлякувато поводячи плечима, сіла на канапу, відкинулась у куток і зморено примружила очі, не перестаючи стежити за нервовими дрижками на смуглявому обличчі сотника.

Бутафорський костюм і дорогі цигарки все-таки не могли приховати в ньому селянського парубка. Це було видно і з його вузлуватих, хоч і енергійних, рухів, і з намагання показатися людиною культурною. Виходили такі найбільше з куркулів, а то й з підкуркульників, які родичалися з куркулями. Такі ставали найбільш надійною їхньою опорою. Ніна Георгіївна відкрила очі й, ніби продовжуючи свої думки, проговорила:

— Де ж я встану? Господи, що ж це буде? Нас можуть іще перестріти більшовики.

— У нас усе напоготові — не страшно, а вам раніше як у Єлисаветі вставати не можна. Ви куди прямуєте?

— До Одеси, — відказала вона не зразу.

— До Одеси? — звів брови Лец-Отаманів. — Там же французи й Добровольча армія.

— Але ж я чула, що ви вже спілкуєтеся з добровольцями…

— Чутки, і тільки. Переговори дійсно ведуться, але ще невідомо, чим скінчаться. — Видно було, що йому не хотілося про це говорити.

— Все одно я мушу їхати, — сказала Ніна Георгіївна з упертістю наївного дівчати, — ось телеграма, дивіться, мама присмертна.

— Тепер у нас має бути одна турбота — про неньку Україну. І чоловік ваш їде до Одеси?

— Якщо ви думаєте про того, хто наздоганяв ешелон, то це випадковий знайомий із міністерства… Йому до Києва треба.

— А чого ж він сідав у наш ешелон, коли ми їдемо в протилежний бік? — І він уважніше подивився на чемодани випадкової попутниці.

Ніна Георгіївна помітила це і ображено відказала:

— Значить, нам треба було сидіти на Знам'янці, доки б нас бандити Григор'єва пустили під лід?

За стінкою в командирському купе весь час стояв гамір, але зараз знявся вже справжній крик і разом зі стуком коліс заглушив її останні слова. Слідом за цим до купе відсунулися двері й на порозі з'явився Рекало. За ним стояв високий старшина в поліцейському кітелі, розгладжуючи на обидва боки вуса. У Рекала рудий чуб був закуйовджений, обличчя, засіяне ластовинням, лисніло. Огризком олівця він дзьобнув по коробці з-під сірників і гукнув:

— Петю, ходи сюди!

Але, помітивши даму, розплився в солоденькій посмішці й дзенькнув острогами на чобітках з низенькими халявками.

— Пардон, вибачаюсь, дозвольте зайти? Панові Світлиці, гадаю, теж можна. Прошу пані його не лякатися: це те, на чому Торрічеллі зажив собі слави, а на миру він був просто за станового пристава.

Світлиця, певне, не зрозумів Рекалового дотепу, бо вклонився з самовдоволеною усмішкою. Рекало, переступивши поріг, рвучко приклав руку до серця і з вдаваною урочистістю почав:

— Петю, о ти, нащадок Публія Корнелія, якому історія начертала… вибачте, накреслила увінчати перемогою нашу Першу Пунічеську війну з лаптями, — прошу не змішувати з панічеською війною, — мусиш зараз же розв'язати наші суперечки. Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.

Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги:

— Візьмімо українців, Пищимуха — ні тіла ні духа, ну, ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок — незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? У Кремлі?

— Дурниці верзеш! — роздратовано відказав Лец-Отаманів.

— От-от! А що ж тоді думали, коли починали війну?

— Думали й думають розумніші за тебе.

— Батько Петлюра, Винниченко? Вірю! — І він покрутив головою. — Де поділась доля-воля, бунчуки, гетьмани? Мазепа, Дорошенко, Самойлович молодий… Вистачить, кажеш, і Петлюри? Головонько моя бідна! Але зараз справа серйозніша. Так би мовити — державна нарада. Ходім. Пардон, пані! А ви знаєте що… — Рекало пристрасно подивився на Ніну Георгіївну, потім на себе у темне віддзеркалення вікна і, сумно зітхнувши, закінчив: —…на вас би гарно сиділа керсетка.

— Іди спати!

— Спати, зараз? Пшепрашем. Який щирий українець може зараз говорити про сон, коли доля неньки України упирається в таку серйозну справу? Правда, пане Світлиця?

— Так точно!

— От бачиш. Ходім! — І він потяг за собою Лец-Отаманова.

Сотник оглянувся на Ніну Георгіївну й проговорив уже лагідніше:

— А ви будьте як дома. Коли хочете, можете прилягти: до станції ще далеко.

2

У полковниковому купе, куди вони зайшли, було повно диму, гомону й старшин. На мокрій підлозі, під якою розхряпано вистукували колеса, валялись недогризки з ковбаси й лушпайки з померанців. Одяг на старшинах був такий же різноманітний, як і їхні розпарені й давно не голені обличчя.

Коли сотник ступив на поріг, голосніше за всіх кричав старий Карюк, з товстим носом і сивим їжачком на круглій голові. Він сидів поруч із полковником і сердито вимахував руками:

— Хіба це не гидота? Що не день, то й бійка, сварка, а то ще й гірше. Стріляйтеся собі надворі хоч до третього поту, а то у вагоні, де сторонні люди, пані молода.

— А що там за люди у вас у вагоні, пане Карюк? — запитав Лец-Отаманів. — Я давно вже хочу довідатись.

— Люди як люди, православні.

— Знаю це кодло, — сонливо проговорив із кутка молоденький старшина. — Поміщики з Полтави.

— А як поміщики, так і не люди? Раз попросилися, ну й хай собі їдуть.

— Ви б, може, і гетьмана Скоропадського підвезли?

— І Скоропадський також людина, як і ви, господа.

— Не господа, а панове, — перебив його похмуро Рекало.

— Я вже старий чоловік, господа, щоб…

— Панове, господин Карюк!

— Ну панове. Ви не чіпляйтеся до слів, як реп'ях