Долі та фурії - Лорен Грофф

всі інші члени родини їли фазанів, яких батько підстрелив того ранку. У вікно було видно, що всі сидять під деревом, на столі багети, м’ясне рагу з квасолею, вино. Її мати закинула голову назад, підставивши своє рожеве обличчя сонцю. Батько пригощав Бібіш ласим шматочком. Рот бабусі більше нагадував тире, ніж літеру n; це означало, що вона задоволена. Здіймався вітер, шелестіло листя. У повітрі чувся терпкий запах гною, смачнючий пиріг із чорносливом, Бретонський фар, застигав на столі, очікуючи десерту. Вона сиділа на горщику, збиралася вже йти, та її зацікавив братик, що товкся нагорі, щось собі наспівуючи. Його поклали туди спати, але неслух спати не хотів.

Дівчинка піднімалася сходами, збираючи пилюку кінчиком пальця.

Вона відчинила двері до кімнати. Її маленький братик побачив її й радісно заагукав. Ходімо, сказала вона. Він потупцяв із кімнати. Вона пішла за ним до сходів, золоте дубове дерево сяяло, відшліфоване капцями, що снували вгору-вниз день за днем.

Її братик стояв на самому вершечку сходів, похитуючись. Він тягся ручками до неї, не сумніваючись, що вона йому допоможе. Він обперся об неї. Та замість того, щоб узяти його за ручки, вона прийняла ногу звідти, де він спирався на неї. Вона не збиралася робити цього, зовсім ні, ну може, якась частинка її й хотіла цього, може, вона й зробила це. Він заточився, а потім вона побачила, як дитина повільно падає сходами, і її голова вдаряється об кожну сходинку й підстрибує, аж до самого низу.

Непорушна купка внизу. Наче кинуте прання.

Коли вона подивилася вгору, то побачила десятирічну кузину там, де вона її раніше не бачила. Вона стояла в дверях ванної нагорі й дивилася.

Це був поганий варіант. Цей варіант вималювався внаслідок подій, що сталися потім. Він був такий же реальний, як і інший. Вони одночасно програвалися в якійсь безкінечній петлі.

Усе ж Матильда ніколи не могла до кінця повірити в це. Не інакше, як оте сіпання ногою було додане пізніше. Вона не могла повірити, але щось у ній таки вірило. Із цього внутрішнього протиріччя все й почалося.

Залишилися тільки факти. До того, як усе це сталося, її дуже любили. Після цього любов зникла. Штовхнула вона його чи не штовхнула, результат був однаковий. Їй не було прощення. Але ж вона була така маленька. І як таке могло статися, як могли батьки так вчинити з нею, як могло статися так, щоб її неможливо було простити?

25

У шлюбі було щось від математики. І це було не додавання, як могло здатися на перший погляд. Це була геометрична прогресія.

Ось схвильований чоловік у костюмі, на розмір меншому, ніж його довге, худорляве тіло. Ось жінка в зеленій мереживній сукні, дуже короткій, із білою трояндою за вухом. Боже, яка молоденька!

Жінка, що стояла перед ними, була унітаріанським священиком. На її майже голому черепі в плямах сонячного світла, яке пробивалося крізь мереживні гардини на вікні, виблискували сиві волосинки.

За вікном прокидалося містечко Поукіпзі. За ними стояв чоловік у формі доглядача й тихенько плакав, поряд із ним — чоловік у піжамі з таксою: їхні свідки. В усіх сяяли очі. У повітрі відчувався присмак кохання. А може, сексу. А може, тоді це було одне й те саме.

— Так, — сказала вона.

— Так, — сказав він.

Так, вони обоє згодні.

Наші діти будуть з біса красиві, подумав він, дивлячись на неї.

Я вдома, подумала вона, дивлячись на нього.

— Можете поцілувати одне одного, — сказала священик. Так, вони обоє згодні.

Тепер вони дякували один одному й сміялися, документи були підписані, привітання виголошені, на хвилину всі завмерли, так їм не хотілося виходити з цієї чепурної вітальні, де була така приємна й ніжна аура. Молодята знову сором’язливо подякували одне одному і вийшли надвір у прохолодний ранок. Вони сміялися, розчервонілі. Вони зайшли сюди цілими числами, а вийшли — піднесеними до квадрата.

Її життя. У вікні довгохвостий папуга. Шматочок блакитного полудня в лондонських сутінках. Віки за віками затуманюють колишні пристрасті. День на скелястому березі, крихітні створіння в озерці, яке залишив по собі приплив. Усі оті звичайні вечори, прислухання до кроків в освітленому будинку й угадування почуттів за їхнім звуком.

Бо правда була ось у чому: не в значних і яскравих подіях, а в щоденній суєті відчувала вона життя. Сотні разів перекопувала землю в саду, щоразу задоволено прислухаючись до шурхоту лопати об ґрунт, так часто, що те, як вона вганяла лопату і виймала її, як пахла родюча земля, ставало невід’ємною частиною того тепла, яке вона відчула в цьому будиночку у вишневому саду. Або ось це: щоранку вона прокидалася на одному й тому ж місці, чоловік будив її, приносячи чашку кави, в якій усе ще кружляла хмарка вершків. Майже непомітна, ніби між іншим, увага. Йдучи з дому, він цілував її в маківку, і вона відчувала, як щось проростає в ній, чекаючи на зустріч із ним. Саме з таких тихих, ніжних моментів і складався їхній шлюб, а не з церемоній, вечірок, прем’єр, свят чи іншої показушної дурні.

Проте ця частина життя закінчилася. Жаль. Її руки, які вона гріла об чашку з чаєм, були схожі на віхті плетива, розпотрошені грайливими дитячими рученятами. Досить кількох десятків років, і тіло поволі скручується в одну велику судому. Але ж був час, коли вона була сексуальною або ж, якщо не сексуальною, то хоча б мала незвичний вигляд, який привертав увагу. Крізь оце чисте вікно вона бачила, як усе було добре. Вона ні за чим не шкодувала.

[Неправда, Матильдо; шепіт на вухо.]

О, Господи. Так, шкодувала. Була, була одна скорбота, яка й досі гризла її.

Це те, про що вона жаліла все життя: що вона тоді сказала «ні». З самого початку вона майже нікого не впускала у своє життя. У ту першу ніч його молоде обличчя сяяло назустріч їй у примарному ультрафіолетовому світлі; повітря вібрувало від руху тіл навколо, і всередині неї раптово виник здогад: ось він, несподіваний спокій, наближається до неї, яка ніколи, ще змалечку, не знала спокою. Просто так, нізвідки. Із цієї дивної ночі з розривами блискавок у темному дворі студентського містечка, зі спеки, і пісні, і жаги, і тваринного жаху всередині. Він побачив її, стрибнув, поплив через натовп і взяв її руку, цей сяючий хлопець, який пропонував їй місце для спочинку. Він пропонував їй не тільки всього себе, наповненого сміхом, минуле, яке створило його і його тепле живе тіло, яке зворушило її своєю красою і великим майбутнім, що, як вона відчувала, було закладено в нього стисненою пружиною, яка чекала свого часу, щоб розпрямитися. Він пропонував їй факел, який ніс поперед себе в темряві, його розуміння, засліплююче, миттєве, що в її основі таки було щось доброчесне. Разом із цим даром до неї прийшла гіркота жалю й розуміння того, яка велика нездоланна прірва лежить між Матильдою, якою вона була, і Матильдою, якою він її бачив. Зрештою, це питання кута погляду.

Їй хотілося бути доброю Матильдою, гарною. Такою, якою він її бачив. Щоб вона подивилася на нього, усміхаючись, щоб вона почула, як за словами «виходь за мене заміж» постає цілий світ. Щоб не було жодної паузи, жодного вагання. Щоб вона засміялася, уперше доторкнувшись до його обличчя. Щоб