Бавдоліно - Умберто Еко
Якось вони здалека побачили пишний храм з колонами і розписаним тимпаном. Але коли наблизились, то побачили, що був то лиш фасад, бо решту складала скеля, до якої примикав цей фасад; вхід був високо вгорі, і невідомо було, як туди дістатися, бо треба було піднятися на висоту, де літають птахи. Коли придивитися краще, можна було побачити, що всюди навколо на горах було ще багато таких фасадів, які виділялися у вишині на прямовисних скелях з лави, й іноді треба було примружувати очі, щоб відрізнити оброблений людиною камінь від каміння, обтесаного природою: тоді видно було різьблені капітелі, склепіння й арки, а ще чудові колонади. Мешканці долини, які розмовляли мовою, дуже подібною до грецької, сказали, що місто їхнє зветься Баканор, але ті святилища в горах — то були церкви, споруджені тисячу років тому, коли в тих краях правив Александрос, великий цар греків, який поклонявся пророкові, що помер на хресті. Вони вже забули, як підніматися до храму, і не знали, що там усередині; вони воліли поклонятися богам (саме так вони сказали — богам, а не Господові Богу) просто неба в загороді, посередині якої височіла позолочена голова буйвола, настромлена на дерев'яний кіл.
Саме в той день ціле місто хоронило юнака, якого всі любили. На галявині біля підніжжя гори було влаштовано бенкет, у центрі кола вже накритих столів стояв вівтар, а на ньому лежало тіло небіжчика. У вишині широкими колами і дедалі нижче літали орли, шуліки, ворони та інші хижі птахи, немов їх запросили на свято. До тіла підійшов батько, весь у білому, відтяв йому голову сокирою і поклав її на золотий таріль. Відтак крайчі, теж одягнені в біле, дрібно порізали тіло, тоді кожен з гостей брав по шматочку і кидав його птахові, який хапав його на льоту, а тоді зникав у далині. Хтось пояснив Бавдолінові, що птахи відносять мертвого у Рай, а їхній обряд набагато кращий від звичаїв інших племен, які залишають тіла померлих гнити в землі. Відтак усі вмостилися біля столів, і кожен покуштував трохи плоті з голови, аж поки не залишився лиш череп, чистий і блискучий, немов з металу — з нього зробили чашу, і всі пили з неї, радіючи і хвалячи померлого.
За іншим разом вони цілий тиждень перетинали піщаний океан, де пісок здіймався, мов буруни на морі, і здавалося, ніби все рухається під ногами і кінськими копитами. Соломонові, який уже зазнав був страждань від морської хвороби, коли вони сіли на корабель в Ґалліполі, весь час хотілося блювати, але не було чим, бо товариство небагато що мало кинути до рота, і щастя ще, що перед цією приключкою нони запаслися водою. В Абдула ж тоді почалися напади гарячки, які не покидали його, стаючи дедалі сильнішими, до кінця подорожі, тому він не міг більше співати своїх пісень на прохання друзів, коли вони ставали під місяцем на спочинок.
Іноді вони швидко просувалися порослими травою рівнинами, не мусячи боротися з неприязними стихіями, і тоді Борон з Ардзруні починали свої безконечні діатриби на свою улюблену тему — тобто про порожнечу.
Борон вдавався до звичних своїх аргументів, що якби порожнеча існувала у всесвіті, ніщо б не стояло на заваді тому, щоб у цій порожнечі існували інші світи, і так далі, і тому подібне. Але Ардзруні зауважував, що той плутає вселенську порожнечу, щодо якої можна сперечатися, з порожнечею, яка утворюється у проміжках між частинками матерії. Коли Борон спитав, що ж це за частинки, його супротивник нагадав йому, що деякі давні грецькі філософи і мудрі арабські богослови, послідовники школи Калам, тобто мутакалліми, вважали, що не варто думати, буцім тіла є суцільними. Ціла всесвіт, кожна річ у ній і ми самі — все складається з неподільних частинок, які звуться атомами; безупинно рухаючись, вони дають початок життю. Рух цих корпускул є передумовою будь-якого породження і тління. А щоб атоми могли вільно рухатися, між ними є порожнеча. Якби між частинками, які утворюють кожне тіло, не було порожнечі, не можна було б нічого розрізати, розламати або подрібнити, ніщо б не вбирало води, не нагрівалося б і не охолоджувалося. Яким іншим чином пожива могла б розійтися в нашому тілі, як не через прогалини між корпускулами, з яких воно складається? Коли встромити голку в надутий міхур, казав Ардзруні, подивись, що буде перед тим, як він почне здуватися, бо голка, рухаючись, розширює зроблений отвір. Чому якусь мить голка стирчить у ще наповненому повітрям міхурі? Тому що вона проникає в порожнечу між частинками повітря.
— Ці твої корпускули — то чиста єресь, ніхто їх ніколи не бачив, крім твоїх арабів калломутамів, чи як там ти їх величаєш, — відповів Борон. — Поки голка входить, виходить трохи повітря, даючи їй місце.
— Тоді візьми порожню пляшку, занур її у воду шийкою вниз. Вода не входить, бо там є повітря. Висмокчи повітря з пляшки, заткни її пальцем, щоб повітря не входило, занур у воду, забери палець, і вона ввійде туди, де ти створив порожнечу.
— Вода входить, бо природа чинить усе, щоб порожнечі не було. Порожнеча протиприродна, і як така, вона не може існувати в природі.
— Але вода входить у пляшку не вся відразу, то що ж є в тій частині пляшки, яка ще не заповнена водою, а повітря там нема, бо ти його висмоктав?
— Коли висмоктуєш повітря, то усуваєш тільки холодне повітря, яке рухається повільно, але залишаєш частину теплого повітря, яке рухається швидко. Вода входить і відразу виштовхує тепле повітря.
— Тепер візьми пляшку, наповнену повітрям, і нагрій її, щоб усередині було тільки тепле повітря. Тоді занур її у воду горлом донизу. Хоч там тільки тепле повітря, вода все одно не заходить. Отже, теплота повітря тут ні до чого.
— Он як? Візьми ти пляшку і зроби біля дна отвір в опуклій її частині. Занур її у воду тією частиною, де є отвір. Вода не входить, бо там є повітря. Тоді припади губами до горловини, яка залишилася над водою, і висмокчи все повітря. Поки ти його висмоктуєш, через нижній отвір входить вода. Тоді вийми пляшку з води, закривши верхній отвір, щоб не входило повітря. І бачиш, що вода залишається у пляшці і не виходить з нижнього отвору, завдяки огиді, яку природа відчувала б, якби там лишилася порожнеча.
— Вода не виходить за другим разом, бо вона ввійшла за першим, а тіло
