Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

Орденів батько теж не привіз з війни. Тільки дві медалі. Я спитав мами, чи багато тато подарунків навіз і де мої? Я не знаю, що ж я такого смішного сказав, що мама почала сміятися і приговорювати:

— О босяку ти мій! То ти не радий, що батько повернувся цілий і здоровий, тобі ще подарунків багнеться? А якого тобі подарунка кращого треба, як сам батько?

Але тато не сміявся. Він сказав:

— Молодець, Дмитрик! Бив фашиста — давай трофеїв! Нічого, синку, я тобі власними руками такий подарунок зроблю, що тільки гляди! А трофеї — біс з ними! Не задля них воювали ми. Ми з тобою як-небудь проживемо і без них, правда?

Та воно ніби правда, але все ж таки хотілося б мати якийсь німецький трофей. Не розумію теж, чому мама кинулася до батька, стала його цілувати і приказувати:

— Такий, як був… Такий, як був. І війна не змінила його характеру…

А що мені з того, що характер у батька не змінився, коли мої подарунки пропали? Найгірше, що не знаю, як Грицькові на очі показатися. Засміє мене «сирота».

12 жовтня

Грицько ні одним словом не спитав мене про подарунки. Я захотів теж зробити йому щось хороше.

— Давай, Грицьку, — сказав я, — підемо за село виглядати твого танкіста.

Грицько потупив очі й не захотів.

— А знаєш, його, напевно, вбили, — сказав, і відвернув від мене лице.

— А як же ж його вбили, коли він вже по війні катав тебе на танкові?

— А різні банди? Хіба ти не чув, як говорила в класі Марія Іванівна?

— Може бути, — не перечу, бо мені чогось по-справжньому стало шкода Грицька.

І мені так захотілося, щоб він більше ніколи не говорив мені неправди. Хай би видумував комусь іншому, а мені щоб тільки одну правду.

— Грицьку, — повертаю його обличчя до себе, — а бомби ти таки не бачив?

— Якої бомби?

— От і забув, що набрехав. А тієї, що в лісі.

— А, тоді в лісі? Бачив. Присяй-бо, що бачив!

— Божиться, а ще піонер!

— А ти чому не віриш?

— Грицю, — говорю йому, — ти іншим видумуй, а мені не треба, хочеш? Ну, признайся, ну, по-хорошому: не бачив бомби? Вигадав, правда?

— І чого ти присікався до мене? Кажу, що бачив! Що не вигадав! Аби мені повилазило, коли не бачив.

— А може, то не була бомба, а… каска?

— От смішака! Хіба я не знаю, що таке бомба, а що таке каска? Коли вже так дуже кортить тобі правду знати, то скажу. Бомбу таки бачив, а от танкіста видумав.

— Та ні… Це ти навмисне так говориш, — раптом мені дуже захотілося, щоб Грицько мав свого «живого» танкіста.

— Видумав, Дмитрику. Правду говорю.

— А ти ж дістав польову пошту. Валька-поганка казала, що бачила адресу на твоє ім'я.

— І що з того? Як хочеш, то я і тобі зроблю польову пошту. Я сам, розумієш, написав до себе.

— А номер? Польова пошта має свій номер.

— Ти знав того солдата, що стояв у тітки Ярини на квартирі?

— Знав. І що?

— Ось я і попросив, щоб він дав мені номер своєї польової пошти. А ти не віриш…

— Таж ти приїхав тоді з танка весь у пилюці…

— О, теж мені! Я ж сам обсипав себе пилюкою. Чесне піонерське. Може, зо два відра висипав на себе.

Ось воно як! Який він — той Грицько! Мовчимо обидва. Ще ніколи не було такої відвертої розмови між нами.

— А твій батько — піхота? — перший починає Грицько.

— Піхота.

— А ти казав…

— Давай не будемо.

— А орденів багато у твого тата?

Отут вже Грицько показав себе нерозумним. Та хіба, якби в мого батька були ордени, я б мовчав про них?

— Значить, одні медалі привіз з фронту.

— Умгу… — мугикаю, а самому неприємно-неприємно за батька.

— А скільки?

— Дві.

— Малувато, — каже Грицько.

— І сам знаю, що малувато.

Грицькові, мабуть, теж не дуже весело, хоч і свистить. Я колупаю грудку носком черевика.

— Грицьку, — говорю, бо ж як довго можна так по-дурному мовчати, — давай будемо з тобою заодно.

— Як — заодно? — не розуміє, а може, прикидається, що не розуміє, Грицько.

— Ну, будемо дружити.

— А ми що, хлопець і дівчина, щоб дружити? — сміється Грицько і показує свої рівні, як зубки часнику, зуби.

— Тю на тебе, — злегка штовхаю його у плече. — А хіба з дівчиною можна дружити?

— Правда, що не можна, — погоджується зі мною Грицько. — Добро — дружім. Тільки… тільки ти не приставай більше до мене з тією бомбою.

Аж тепер вірю, що він її дійсно бачив. Все було б добре, тільки чому він натрапив на бомбу, а не я?

15 жовтня

Беру своє слово назад. Грицько — не дурень. Грицько — мій найперший друг.

16 жовтня

Новина! За селом будують вишки. Будуть добувати нафту. Смішно.