Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

— А з ким же ти женишся? Може, вже признаєшся нарешті? — спитала Марія і зразу ж, як то кажуть, прикусила язика: ще парубок подумає, ніби вона заздрить, що її Парасі не бере.

— Та таки з вашою дочкою, мамо…

Марія як стояла, так і схилилася на одвірок.

— То… то… виходить, — не могла перевести подих від обурення, — ви мене в дурні пошили? Під боком кохалися, а ти мені баки забивав якоюсь дівчиною на селі… Чесно та гідно вчинили ви обоє, що й казати!

— Може б, вам ще й про те було розповісти, що в моїй комірчині зберігався архів партизанського загону?

— А якби признався, то що? Не заслуговую на довір'я, по-твоєму?

— Скажу лише: є таємниці, яких і рідній матері не можна довірити.

— Та я тобі не дивуюся, чужий ти мені, але ти, дочко! Де ж твоя совість була так обманювати мене?

— Мамо, — заплакала Параска, — простіть!

Як же тепер в очі матері дивитись? Затулила лице фартушком і вибігла з хати, тільки замиготіла хустина поміж вербами.

— Ти женитися можеш хотіти, але чи я за тебе Парасю дам, то інша справа…

— А то чому? Що ви проти мене маєте?

— Може, проти тебе нічого не маю, крім того, що ти обманщик, а от інші перешкоди виринають, коли справа на серйозне пішла…

— Наприклад? Я хотів би знати, що це за перешкоди.

— Можу сказати, якщо ти вже такий цікавий. По-перше, коли ви одружитеся, то ти забажаєш у своїй стороні жити, а вона захоче тут, де народилася і зросла. По-друге, у вас там, в Росії, одні звичаї, а в нас, на Україні, інші…

— Ну, які? — ледве стримує усмішку Василь Уланов. — Які ще там звичаї, що так різнять українців від росіян?

— Та хіба мало їх? У вас варять щі, а в нас борщ…

— А далі?

— Далі… у вас хати рублені, а в нас білені знадвору і зсередини…

— І ще що? — Гримаса перекосила обличчя Васі.

— У вас по тому, як закутують хустини, не пізнати, дівчина то чи молодиця… Бачила я на знімках. А в нас є різниця… У нас дівчата зав'язують хустину вище вух з вузлом на самій потилиці…

— І вже все?

— Та, певно, ще не все, але більш мені якось на думку не спадає.

— Тьотю, — каже Вася, а лице в нього таке нещасливе, що аж жаль бере дивитися, — тьотю, що з вами? Ви бачите дрібне, таке мале, що про нього й згадувати смішно. Якісь борщі та щі… А те, що тут справжня любов… А те, що ви, українці, і ми, значить, росіяни, віти одного кореня, що мови наші схожі як сестри, що історія наша… ех! Ви побачили, що в нас хати рублені, а у вас білені, а те, що росіянин з українцем завжди пліч-о-пліч обороняли нашу землю від загарбників, цього ви не побачили? Та ви, — спересердя йому аж очі вологістю зайшли, — ви, матінко, навіть саму себе не побачили! Хіба ви в найлютішу для мене годину не прийняли мене, як рідного?

— Еге ж, прийняла на свою біду…

— То через які там щі та борщі, — сподобалася, видно, Уланову ця гра слів, — мали б ми з Парасею собі життя калічити? Та в нашому Радянському Союзі багатомільйонні народи живуть дружно, як рідні брати, а ми в сім'ї не поладили б між собою?

Тут уже Марія не витримала і засміялася. Вона при знається, еге ж, признається, що хотіла його трохи засмутити:

— Треба ж було чимось помститися за обман чи не треба? А щодо згоди, то правду кажеш: відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець з росіянином полагодити не могли! Але де ж ділася наша наречена? Піди-но, Васильку, та гукни її, бо десь ще заблукає дівча поміж вербами…

1953

28 травня

Грицько дурень.

1 липня

Ходили в ліс по гриби. Валька назбирала поганок. Хлопці дражнили її і прозивали Валька-поганка. Вона ганялася за ними з кропивою. Грицько знову хизував. Ніби він бачив справжню бомбу. Ніякої бомби в лісі не було. Це він просто — хвалько нещасний. Я йому сказав, що як не перестане видумувати, то буде битий.

5 липня

Хтось наябедив моїй мамі. Буцім збираюся бити Грицька. Мама відразу взяла і зчинила лемент. (Коби вже тато скоріше повертався з війни). «Не смій його чіпати, — так кричала, аж жили їй набрякли на шиї. — Не смій! Він сирота безталанний!»

— А як сирота, то хвастатися можна? Так?

— Не смій нікого бити, — а сама так і вимахує мені кулаком під носом. — Досить фашисти людей мучили… Не смій!

От мама. Та хіба можна бути хлопцем і ні з ким ніколи в бійку не встрявати?

8 липня

Хлопці тепер стали дражнити Грицька: «Сирота, сирота, а рот, як ворота». А дурень знову вихвалявся. Прийшов на вигін. Весь у пилюці і чванився, ніби їхав на танкові. Все це брехня. А Грицько таки дурень. «Сирота, а рот,