Острів Смерті - Такехіко Фукунага

— Чому?

— Батьки так звеліли.

— Бережуть вас, як зіницю ока?

— Та ні. Але ви не допитуйтесь…

Її обличчя спохмурніло. Нахилившись, К. заглянув їй в очі.

— То йдемо? Це не забере у вас багато часу. Там так смачно готують.

А. кивнула.

— Сьогодні в мене гаманець повнісінький,— всміхнувся хлопець, а тоді додав: — Вистачило б не лише на юшку.

Закусочна була маленька, з двома круглими столами та невеличким столиком у боковій вітальні з підлогою, встеленою рисовими татамі. К. енергійно відчинив двері: гостей не було, тільки дівчина-офіціантка.

— Ще рано? — спитав К.

— Можете хвилину почекати?

— Гаразд,— весело погодився К. і запросив А. до вітальні.

Поки готувалися для них дзоні[38] та сіруко, А. зненацька зізналася:

— Не знаю, як вам і дякувати. Правду кажучи, у мене сьогодні день народження.

— Та невже? Значить, вам треба вертатися додому?

— Байдуже. Крім того…

А. запнулась, а К., хитро примруживши очі, знову спитав:

— До речі, скільки вам виповнилося?

А. гралася віялом, що лежало на столику як згадка про минуле літо, але не почувалася настільки благодушною, щоб відповідати на це запитання.

— О, краще не питайте.

— Вибачте за нескромність.

— А втім, я могла б сказати правду: вже немолода. Швидко літа минають.

— Не вірю. У мене таке враження, що ви на межі дитинства і юності.

— Та що ви! — вона засміялася, прикриваючись стареньким віялом. У її рухах було щось дитяче.— Мені повсякчас нагадують: виходь та виходь заміж. А меншої дочки не чіпають, хоча й вона вже дозріла. Я ж не готова та й охоти до цього не маю.

— Мабуть, багато хто до вас сватався?

— Не скажу, що багато, але всі мені не подобалися. Я відмовляла їм, і мати махнула на мене рукою. Сказала: роби що хочеш.

— Певно, пожаліла.

— Та вона мені не рідна мати,— через силу зізналась А. і їй здалося, ніби вони з хлопцем стали ще ближчими одне одному. К. спохмурнів — видно, думав, як відновити розмову. Тим часом принесли замовлені страви, і їхня увага зосередилась на іншому. А. похвалила юшку і, вважаючи, що вже час порушити мовчанку, сказала:

— Ніхто з домашніх про мій день народження й не пам'ятає. Він минає непомітно, як щось непотрібне. А напрошуватись я не вмію. Зате меншій сестрі влаштовують таке свято, що ну!

— А може, сьогодні мати готує вам приємну несподіванку? — заспокоював К.

— Пополудні вони з сестрою кудись ідуть.

— То, може, батько? Він — рідний?

— Ага. Тільки його ніщо не обходить, а якби й обходило, то все одно він нічого не сказав би, бо мачуха тримає його в своїх руках,— сказала А. й повеселілим тоном додала: — Та байдуже. Я така вдячна вам за сьогоднішнє частування.

— Ще замовити?

Усміхаючись, вона кивнула і глянула на хлопця так, наче хотіла ввібрати в себе його ласкавий погляд. Зайшло двоє студенток і, зиркнувши на молоду парочку, про щось загомоніли. Раптом А. саму здивував не знаний досі безтурботний настрій. їй аж ніяк не здавалося диким, що вона розмовляє з майже незнайомим чоловіком у першій-ліпшій закусочній.

Те саме почуття не покидало її й пізніше, надворі. На зупинці міської електрички (К. сказав, що піде на станцію державної залізниці) А. теж не бентежило, що хлопець міцно тримає її руку в своїй. Однак її обличчя, здається, все ще пашіло. К. пообіцяв прийти наступної неділі і, не дочекавшись електрички, пішов. На її руці залишилося тепло його трохи спітнілої долоні.

ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ

„С.—сан, ви не повинні були вмирати!” — подумки кричала М. не раз після смерті С. Вона повторювала ці слова і тоді, коли Р. приніс їй додому трагічну звістку, і тоді, коли дивилася на останки С.— він лежав на постелі, і його обличчя було накрите білим полотном; повторювала вона ці слова й потім у крематорії, під час довгого прощання з покійним наступного дня і після того як усі розбіглися, а вона пішла з Р. Тільки вголос вона навіть Р. не говорила того, що було в неї на серці. Висловлювала скорботу з приводу смерті С. як одного з членів групи, але, витримуючи певну відстань від цього факту, не виказувала прилюдно ні розпачу, ні жалю, а тим паче обурення.

Та насправді, як тільки Р. приніс їй цю прикру новину, на М. напав саме гнів. „С.—сан, ви не мали права вмирати! Це малодушність! Ви насміялися з мене. Я не можу вам цього пробачити”.

На другому поверсі пансіону вона тоді почула, як з вулиці її гукає Р. Це було перед полуднем, одного похмурого дня в сезон дощів. М. притьмом відчинила вікно й глянула вниз. Р. нечасто сюди навідувався, а якщо з'являвся, то про це сповіщав через господиню в передпокої й лише тоді піднімався нагору. А тому зараз його несподіваний оклик насторожив її.

— Р.—сан, що сталося? Заходьте! — Вона недовірливо дивилася на нього.

— Пробачте, не можу, я поспішаю. Хочу з вами кудись піти. Ви б не спустилися вниз?

— Куди?

— Потім скажу,— стримано відповів Р. і відвернувся.

Однак М. ще не здогадалася. Адже вона знала його як правдиву, не здатну на обман людину. Бачила, що він кудись квапиться, та не знала, чому. М. швидко переодяглася, попередила господиню й вийшла надвір. Р. знічев'я підбивав ногою камінці й цим викликав у її пам'яті образ С. Вона згадала про поїздку з ним на острів Міядзіму і, почуваючи перед Р. провину, негайно сказала:

— Вибачте, що змусила вас довго ждати. То що ви хотіли повідомити?

— Ходімо.

І, не чекаючи відповіді, Р. рушив, а тому М. не могла побачити виразу його обличчя. Вона йшла вслід за ним і думала: „От дивна людина!” Нарешті не витримала і спитала:

— То куди ж ми йдемо?

— До С.

Однак М. все ще нічого не розуміла. Чому до С.? Невже Р. посварився з ним? А може, дізнався від нього про їхню поїздку на острів Міядзіма й надумав їх провчити? Не на таку напав! Вона не настільки слаба, щоб з нею можна було розправитися. Вона здогадувалася, що, мабуть, подобається Р., ще тоді, коли він затяг її на засідання групи „Сатурнієць”. Але ж він ніколи їй відверто не зізнавався й не був її захисником. Вона теж відчувала до нього щось схоже на закоханість, але Р. був одружений (його дитина загинула від водневої бомби), і це стало психологічною перепоною для їхнього зближення.