Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
V
І я побував у нових королівствах, нових імперіях. Восени 1066 р. я бився на Стемфордському мосту{365}, вже не пам’ятаю, чи то в лавах Гаролда{366}, якому незабаром по тому судилося зустріти свою фатальну долю, чи то на боці того злощасного Гаральда Суворого{367}, який завоював тоді шість футів англійської землі чи, може, трохи більше. В сьомому сторіччі Хіджри в передмісті Булака я чітко й каліграфічно переписав мовою, що її я забув, та в алфавіті, якого я не знаю, легенди про сім подорожей Сіндбада Мореплавця й оповідь про Бронзове Місто. На внутрішньому подвір’ї Самаркандської в’язниці мені довелося зіграти чимало партій у шахи. В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії. 1638 р. я був у Коложварі{368}, а потім у Ляйпціґу. В Абердині{369} 1714 р. я передплатив шість томів «Іліади» Попа; пригадую, що я часто читав їх з великою втіхою. Близько 1729 р. я обговорював походження цієї поеми з одним професором риторики, якого звали, здається, Джамбаттістою; його аргументи видалися мені неспростовними. 4 жовтня 1921 р. «Патна», на якій я плив до Бомбея, мусила кинути якір в одному з портів еритрейського узбережжя[214]. Я зійшов з корабля на берег, і мені пригадались інші ранки, ранки стародавніх часів, теж на Червоному морі, коли я був трибуном римського легіону, а лихоманка, чаклунство та вимушена бездіяльність вкорочували віку моїм солдатам. Неподалік я побачив струмок з чистою водою; за звичкою, я напився з того струмка. Коли я підіймався вгору по укосу, колючка якогось дерева дряпнула мені тильний бік долоні. Незвичний біль видався мені дуже живим. Ще не вірячи своєму щастю, я мовчки спостерігав, як повільно утворюється в мене на шкірі дорогоцінна краплина крові. Я знову смертний, повторював я собі, я знову схожий на всіх людей. Тієї ночі я спав до самого світання.
…Минув десь рік, і я вирішив переглянути ці сторінки. Я переконався, що вони відповідають істині, проте в перших розділах і в деяких абзацах розділів наступних я помітив, як мені здалося, якусь фальш. Можливо, до цього спричинилося зловживання подробицями, яке я нерідко відзначав у поетів і яке робить неправдоподібними будь-які спогади, бо на подробиці бувають багаті події, але не пам’ять. Проте гадаю, що я відкрив глибшу причину. Я її викладу, нехай навіть мені дорікнуть у надмірній фантазії.
Історія, яку я розповів, видається нереальною, тому що в ній перемішуються події, які відбувалися з двома різними людьми. У першому розділі вершник запитує, як називається річка, що омиває мури Фів; Фламіній Руф, який раніше нагородив це місто епітетом «Стобрамні», відповів йому, що річка називається Єгипет; проте обидва ці вирази належать не йому, а Гомерові, який в «Іліаді» називає Фіви Стобрамними, а в «Одіссеї» устами Протея{370} та Одіссея незмінно вживає замість «Ніл» назву «Єгипет». У другому розділі римлянин, напившись води, яка дарує безсмертя, вимовляє кілька слів грецькою мовою; ці слова також належать Гомерові, і їх можна прочитати в кінці знаменитого переліку кораблів. Потім, потрапивши до неймовірного палацу, він говорить про незбагненний осуд, майже позначений відтінком каяття, й ці слова також можна приписати Гомерові, який зображував такий жах. Ці невідповідності стурбували мене; але були там й інші, естетичного характеру, які й дозволили мені відкрити істину. Я знайшов їх в останньому розділі; там написано, що я бився на Стемфордському мосту, що в Булаку записав оповідки про подорожі Сіндбада Мореплавця, а в Абердині передплатив англомовну «Іліаду» Попа. Там можна прочитати, Ínter alia[215]: «В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії». Всі ці твердження відповідають істині; але значущим є той факт, що виділені саме вони. Перше з них, як здається, відповідає звичкам воїна, але потім упадає в око, що оповідач більше цікавиться людськими долями, аніж перипетіями війни. Наступні свідчення — ще цікавіші. Неясна, але досить елементарна причина примусила мене зупинитися саме на них; я зробив це, бо знав, що вони сповнені драматизму. Вони не були б такими в устах римлянина Фламінія Руфа; але вони є такими, коли про них говорить Гомер. Чи слід дивуватися тому, що саме він записує, в тринадцятому сторіччі, пригоди Сіндбада, іншого Одіссея, й відкриває, після того, як минуло стільки століть, у північній країні, де розмовляють варварською мовою, події, викладені в його «Іліаді»? Що ж до фрази, в якій згадується назва Біканір, то видно, що її скомпонувала людина, обізнана в літературі, людина, яка прагнула похвалитися (що не є дивним для автора переліку кораблів) своєю обізнаністю й в інших сферах[216].
Коли наближається кінець, то в пам’яті вже не залишається образів — залишаються тільки слова. Тож не дивно, що час перемішав ті з них, які колись належали мені, з тими, що були символами долі персонажа, який супроводжував мене протягом стількох століть. Я був Гомером; незабаром я стану Ніким, як Одіссей; незабаром я стану всіма людьми — помру.
П о с т с к р и п т у м 1 9 5 0 р о к у. Серед коментарів, що їх породила публікація цього рукопису, найцікавіший, хоч і не найбільш чемний, має біблійний заголовок «A coat of many colours»[217] (Манчестер, 1948 р.) і належить доскіпливому перу доктора Наума Кордоверо. В цій праці — близько сотні сторінок. Там говориться про давньогрецькі компіляції та компіляції періоду вульгарної латини, про Бена Джонсона{371}, який визначав своїх сучасників цитатами із Сенеки, про «Virgilius evangelizans»[218] Александера Росса{372}, про прийоми Джорджа Мура та Еліота й, нарешті, про «оповідь, приписувану антикварові Джозефові Картафілу». В першому розділі автор знаходить короткі запозичення з Плінія («Historia naturalis»
