Світло Парижа - Елеонор Браун

коли б вона стояла посередині, торкалась би обох протилежних стін руками. На задній стіні — широке вікно, і хоча вже смеркалось, кімната буде сонячною вранці, і в ній не бракуватиме місця для стільця й шафи, для приладдя й одного або двох мольбертів. Уявила, як приходжу сюди вранці, зачиняю двері, щоб віддалити галас і дзижчання міста, сьорбаю помаранчевий сік, коли розкладаю пензлі, як хірургічні знаряддя, дозволяючи світлу малювати на полотні й показувати, де треба малювати. Вірджинія Вулф казала, що письменники повинні мати свій власний простір, може, художники також його потребували. Кожному потрібна своя кімната, де від нього ніхто нічого не очікує, де не треба йти на компроміси, де можна бути людиною, якою ти себе почуваєш.

Музика, приглушена або тиха, просочувалась крізь стіни, запах фарби, глини й вугільних олівців — усе це означало, що це можливо. Усі ці люди робили те, що вони хотіли, аби сталось. Я не сама. Не було чого боятись. Мій дід був художником, бабуся — письменницею. Моя креативність не була випадковою. Була моєю долею.

Коли я прийшла додому, гадаю, було вже пізно, але насправді ми ніколи не мали спеціального часу обіду. Філіп часто їв у офісі або де-інде зі своїми клієнтами, а мій обід зазвичай складався з того, що я знаходила в холодильнику: йогурту, стейку, що лишався від обідів Філіпа, і жменьки макадамії[112] та, може, солоного огірка. Очевидно, цього вечора він особливо чекав на моє повернення, щось приніс з роботи і був сердитий, що мене нема.

— Де ти була? — спитав він.

Я не хотіла йому розповідати. Він не розглядав моє малювання як компроміс, на який пішла, щоб повернутись сюди, за те, що терпіла стільки всього, чого не хотіла. Але я зробила, як моя мати, а це ніколи не спрацьовувало. Не хотіла, щоб це тривало завжди, не зараз, коли довідалась, що маю можливості для чогось більшого. — Дивилась на художню студію.

— На художню студію? — Він глянув на мене так, наче я сказала йому, що полювала на одноногих єдинорогів. — Навіщо? — Його хвилювання можна було зрозуміти. Він не знав жодної жінки, яка б мала інші хобі, ніж купівля й нарікання на невісток, а єдиними хобі серед чоловіків, яких знав, були гольф і невірність. Була на сто відсотків певна, що він не перейняв жодного захоплення з вище згаданих, але то була лише справа часу.

— Ти знаєш — щоб займатись живописом.

— Тобто малювати?

— Так, малювати. І креслити. І, не знаю, може, робити колажі. Те, що буде мені до вподоби.

— І хто за це плататиме? — спитав він різко, і я зрозуміла, що він розсердився не на жарт. Ніколи не питав, на що витрачаю гроші, мабуть, тому, що майже їх не витрачала. Радість почала зникати, і кімната довкола мене зробилась темнішою. Філіп сплачував рахунки. Коли він не хотів за це платати, не мусив, хто б заперечував. Тому у жінок має бути своя праця, власні гроші, гадала. Тому і я цього хочу. Як бабуся.

— Я не заперечую проти того, щоб працювати, — мовила я спокійно. — Я хотіла працювати. Це ти не хотів мені дозволити. — Могла б заперечити проти багато чого, порівнюючи себе з іншими жінками, які, знала, викуповували нудьгу й біль. Але не було, фактично, фінансових розрахунків. Не йшлося про це. Йшлося про контроль.

Не відповів. Натомість роззирнувся по кухні й промовив. Увесь час працював. Хочу їсти. Дзвони, коли прийдеш пізно.

— Чекай, про що це ти? Невже у нас були плани? Чому вважаєш, що запізнилась?

Зітхнув, схвильований, наче просила його пояснити основні засади наших стосунків. — Час обіду минув.

— Вибач. — Я не знала напевне, за що вибачаюсь. Сіла на краєчок канапи, наче побуду тут лиш мить. — Якщо ти не хочеш спробувати, Мадлен, не знаю, чому так турбуюсь.

— Спробувати що? — спитала. Вона була збентежена. Склалося так, буцімто Філіп вів бесіду про щось інше і не пояснював, про що йдеться.

— Це, — підняв руки, наче захищаючись. Стояв позаду кухонного острівця. Пляшка вина, напівпорожня склянка, корок і штопор вишикувались перед ним у рівну лінію. Усе навколо Філіпа було таке упорядковане.

І це навіть захоплювало: здавалось, його викарбувано з пластику. Коли вони щойно одружились, вона не могла відірвати від нього погляду, чому його зачіска має такий ідеальний вигляд, наче він зачесався вранці й цілий день, і ніщо у світі, не могло зрушити навіть волосинку. Чому його піджаки були ідеально випрасувані, навіть на згині ліктів, як йому вдається не розлити ані краплі, коли він їсть, у той самий час моя зустріч з їжею схожа на битву, де весь одяг зазнає численних ушкоджень. — Ми… Наші стосунки. Не можеш просто піти? Поїхати до своєї матері? Не знаю, куди ще, але кожного разу в тебе поганий день.

— Річ не в тому, що в мене поганий день. Так буває кожен день.

— Отака моя Мадлен. Завжди на щось нарікає.

— Філіп, я тобі навіть не подобаюсь. Навіщо зі мною одружився?