Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Якби дочка принца вдалася до читання сяких-таких старовинних віршів або повістей, то могла б розвіяти нудьгу й забути про злиденність свого життя, але вона зовсім не мала до цього охоти. Деякі молоді жінки, що хоч і не відрізняються особливим поетичним смаком, проте часом отримують насолоду, листуючись з близькими за духом людьми і ділячись враженнями від квітів або дерев у відповідну пору року. Та от Суецумухана, вихована батьком за суворими правилами, остерігалася світу й не спілкувалася навіть з тими людьми, з якими мала б це робити з простої чемності. Іноді, відчинивши стару шафку, вона виймала звідти «Караморі», «Хако-но тодзі», «Каґуя-хіме»[342] та інші повісті з картинками і переглядала їх. Що стосується старовинних віршів, то вони приваблюють ретельним добором найкращих зразків, коротким висвітленням їхнього змісту та іменем автора. А от звичні старовинні пісні, написані на гладкому, пожолобленому папері «кан’ямі» або «мітіноку»[343] часом навіть викликають відразу. Однак саме до них і зверталася дочка принца Хітаці у хвилини глибокого смутку. В той час усім подобалося читання сутр і справляння буддійських обрядів, а от вона соромилася цього й, навіть залишаючись на самоті, не просила принести чотки. Ось так одноманітно й сумно минало її життя.
Дзідзю, дочка старої годувальниці, впродовж років вірно служила у дочки принца Хітаці та в колишньої жриці Камо, але після смерті останньої опинилася у скрутному становищі. І саме в той час, коли збідніла тітка дочки принца Хітаці, ставши головною дружиною провінційного намісника, підшукувала добре освічених дівчат для виховання своїх дочок, Дзідзю, зміркувавши, що цей дім, з яким колись і мати була пов’язана, кращий від чужого, іноді туди заходила. Сама ж дочка принца через свою відлюдькуватість не була у близьких стосунках з тіткою. «Покійна сестра зневажала мене, вважаючи, що я зганьбила честь нашої родини, а тому, хоч я і співчуваю племінниці, все ж не можу її відвідувати», — їдко казала дружина намісника, але іноді все-таки писала їй листи. Часто люди, що за своїм народженням належать до низького стану, прагнуть наслідувати шляхетних осіб і зрештою досягають витонченості в своїй поведінці. А от тітка дочки принца Хітаці, навпаки, опустилася досить низько, вийшовши заміж за провінційного намісника, хоча походила із стародавнього роду. А втім, може, їй на роду було написана душевна вбогість.
«Сестра зневажала мене за те, що я опустилася до такого низького рівня. То чому б тепер не скористатися руйнуванням їхньої оселі й не взяти племінницю на службу до моїх дочок? Звичайно, вона старомодна, але на неї цілком можна покластися», — подумала тітка і написала дочці принца: «Я була б дуже рада іноді бачити вас у нашому домі. У нас є люди, які хотіли б послухати вашу гру на кото». Дзідзю не раз вмовляла дочку принца прийняти запрошення, але та — не через упертість, а через надмірну сором’язливість — не захотіла зближуватися з родиною тітки, і тим самим сильно її образила. Та от саме тоді намісник отримав звання дадзай-но дайні[344] і збирався, якось гідно прилаштувавши дочок, виїхати в провінцію. А його дружина не полишала думки взяти дочку принца з собою. «Тепер, коли ми вирушаємо так далеко, я буду ще більше тривожитися через вашу самотність. Хоча я нечасто відвідувала вас, але була спокійна, знаючи, що ви поруч, — улесливо писала вона, але, діставши ще одну відмову, розлютилася: — От негідниця! Звідки в неї стільки пихи? Та хоч би як високо вона заносилася, пан Дайсьо[345] ніколи не зверне уваги на особу, яка живе в густих заростях».
А тим часом по світу бурхливо поширилася радісна звістка, що Імператор простив Ґендзі й той повернувся у столицю. Чоловіки й жінки, високого й низького рангів, наввипередки поспішали виказати йому свою відданість. Завдяки цьому досвіду він глибше проник у таємниці людського серця і збагнув багато чого про відкриту і приховану сторони людської душі. Тож поки через певну заклопотаність Ґендзі, видно, й не згадував про дочку принца, минали дні й місяці.
«Тепер усьому кінець. Хоча всі ці роки я співчувала йому в його нещасті й сподівалася, що настане весна, в той час, коли навіть найнікчемніші люди радіють його поверненню, мушу лише здалеку спостерігати за тим, як підвищується його становище. О, який же сумний цей світ, що “лиш для мене таким зробився”[346]!» — думала вона і, залишаючись сама з розбитим серцем, ридма ридала.
«Я так і знала! — обурювалася дружина Дадзай-но дайні. — Хіба хто-небудь зверне увагу на таку безпорадну, непривабливу особу? І будди, і мудреці-монахи будуть допомагати людині, необтяженій гріхами, а не такій як вона убогій, що дивиться на світ з погордою, як у ті часи, коли жили її батьки. О, як це сумно!» «Усе-таки вам треба зважитися. Кажуть, що людина «подалася б стежкою гірською навмання, аби не бачити цього сумного світу...»[347] Може, провінція вам і не до душі, але не варто ставитися до неї так зневажливо», — вмовляла вона в листі дочку принца, а її служниці, читаючи листа, в розпачі докірливо бурчали: «Чому б їй не послухатися? Навіщо їй в нинішній скруті показувати норов?»
А