Ім'я рози - Умберто Еко

«Як це? Щоб дізнатися, про що мовить одна книга, ви маєте перечитати інші?»

«Іноді буває і так. Часто-густо одні книжки мовлять про інші. Нерідко цілком невинна книга є наче зерно, яке проростає книгою небезпечною, або навпаки, вона сама є солодким овочем, що проріс з гіркого кореня. Хіба, читаючи Альберта, ти не здогадаєшся, що міг сказати Тома? Або, читаючи Тому, не дізнаєшся, що сказав Аверроес?»

«А й справді», — захоплено мовив я. Досі я думав, що кожна книга мовить про речі — божественні вони, чи людські, - які перебувають поза книжками. А тепер я зрозумів, що нерідко книги говорять про книги, точніше, вони немов перемовляються між собою. У світлі цих роздумів бібліотека здалася мені місцем ще бентежнішим. То було місце тривалого, вікодавнього перешіптування, невловної бесіди між одним пергаменом і другим, живим створінням, вмістилищем сил, яких не годен приборкати людський розум, скарбницею породжених багатьма умами тайнощів, які пережили смерть тих, хто їх породив або зберіг для інших.

«Але тоді, - мовив я, — навіщо тримати книжки в таємниці, якщо з книжок явних можна вийти на книжки таємні?»

«На відтинку часу, що вимірюється століттями, це й справді нічого не дає. Але на роки і дні щось таки дає. Ти ж бачиш, що ми опинилися в глухому куті».

«А отже, бібліотека слугує не для того, щоб являти істину, а щоб стримувати її явлення?» — здивовано спитав я.

«Не завжди і не конче. Але в цьому випадку це так».

Четвертого дня ЧАС ШОСТИЙ,

де Адсо йде по трюфелі і спостерігає за прибуттям міноритів, вони довго бесідують з Вільямом та Убертином, і з'ясовуються деякі вельми сумні речі про Йоана XXII

Виклавши ці міркування, мій учитель вирішив не робити більш нічого. Я вже казав, що іноді у нього бували миттєвості цілковитого безруху, немов ненастанний цикл небесних світил зупинився, а разом з ними й він. Так було й того ранку. Він простягнувся на сіннику, втупившись очима в порожнечу і схрестивши руки на грудях, ледь ворушачи губами, немов відмовляв молитву, але уривчасто і без побожності. Я зрозумів, що він заглибився в роздуми, і вирішив пошанувати його задуму. Я вийшов у двір і побачив, що сонце померхло. Чудовий і прозорий ранок (а день наближався до кінця своєї першої половини) ставав вологим і мрячним. З півночі пливли важкі хмари і насували на верхівку гори, вкриваючи її легкою поволокою. Схоже було на туман, і такий же туман, здавалось, піднімався і з землі, та на цій висоті нелегко було відрізнити імлу, яка здіймалася знизу, від імли, яка стелилась ізгори. Важко стало розгледіти обриси віддалених будівель.

Я побачив Северина, навколо якого весело купчилася зграйка свинарів зі своїми свиньми. Він сказав, що вони йдуть вздовж підгорка і далі в долину шукати трюфелі. Я ще ніколи не куштував цього вишуканого плоду підліска, що водився на цьому півострові і, схоже, був вельми поширений на землях бенедиктинських монастирів — чи то у Норчі, де він чорний, чи у цих краях, де він білий і пахучий. Северин пояснив мені, що це таке, яке воно смачне і скількома різними способами можна його готувати. І сказав, що його дуже важко знайти, бо він ховається під землею, потайніше від гриба, і єдиними тваринами, які здатні його винюхати, є свині. Але знайшовши, вони відразу беруться його їсти, тому їх треба притьмом відігнати і викопати трюфель з-під землі. Пізніше я дізнався, що цього полювання не цураються й немало родовитих людей і ходять отак назирці за свиньми, ніби то шляхетні гончаки, а за ними вслід ідуть пахолки з мотиками. Пригадую навіть, що багато років опісля один вельможа з моїх країв, знаючи, що я бував в Італії, спитав мене, чому там деякі синьйори, як він сам бачив, ходять пасти свиней, і я засміявся, зрозумівши, що насправді вони ходили по трюфелі. Але коли я сказав йому, що ці синьйори шукали під землею «трюфелі», — щоб поласувати ними, тому добродієві здалося, начебто я сказав, що вони шукали «der Teufel», — себто диявола, і він побожно перехрестився, отетеріло дивлячись на мене. Потім непорозуміння з'ясувалося і ми обоє розсміялися. Ось яка магія людських мов, які часто-густо, за домовленістю між людьми, подібними звуками виражають різні речі.

Северинові приготування заінтригували мене, і я вирішив піти з ним; зрештою я зрозумів, що він зайнявся цим, аби забути сумні події, які гнітили усіх; і я подумав, що, допомагаючи йому забути його думки, я, можливо, якщо не забуду, то принаймні втихомирю свої. І не приховуватиму — адже я постановив собі писати завжди тільки правду, — в глибині душі мене вабила думка, що, зійшовши у долину, я, можливо, хоч краєм ока побачу одну особу, яку тут не називатиму. Але сам себе я мало не вголос запевняв, що, оскільки того дня очікувано прибуття обох леґацій, мені, може, вдасться побачити прибуття бодай однієї з них.

Поки ми поступово сходили звивистою стежкою вниз, повітря роз'яснювалося; не те щоб визирнуло сонце, бо верхню частину неба далі застилали хмари, але все було чітко видно, бо мряка залишилася у нас над головами. Коли ми вже добряче відійшли, я озирнувся, щоб подивитися на маківку гори і не побачив нічого: від половини підйому і далі, верхівка гори, дворище, Вежа — усе щезло між хмарами.

У ранок нашого прибуття сюди, коли ми вже були у горах, з деяких закрутів все ще було видно море, яке було всього лиш за десять миль звідси, а може, й менше. Наш шлях був багатий на несподіванки, бо ми то опинялися раптом немов на гірській терасі, яка стрімко уривалася над чудовою затокою, то вступали в глибоку ущелину, де нависали гряди гір, і одна гора затуляла іншій вид на далеке узбережжя, а сонце насилу проникало в глиб долини. Ніде інде, ніж в тих місцях Італії, я не бачив такого тісного і несподіваного взаємопроникнення моря й гір, узбережжя і високогірних краєвидів, а у вітрі, який свистів між ущелинами, чулося відлуння поперемінного зіткнення цілющого морського повітря і крижаних подувів високогір'я.

Але того ранку все було сіре, майже молочно-біле, обрію не було видко, навіть коли ущелини відкривались у бік далеких берегів.