Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
З того часу він почав виходити на вулицю, здебільшого, вранці, коли всі на роботі або в школі, і спальні райони порожніють. Йшов повз гастроном і невеликий критий ринок, тоді звертав наліво й доходив до великого скверу. Не зупиняючись, повертався іншою дорогою, попри школу, до якої могла ходити та дівчинка. Якщо вона взагалі ходила до школи. Може, вона була така, як він?
Витримавши заледве три дні, він піднявся знову на п’ятий поверх, і побачив, що замка немає. Його мати теж могла б вішати білизну на горищі. Він протягнув би для них дріт, і не довелося б у дощ знімати непросохлі лахи. Цього разу на дротах висіли джинси, спортивні штани і светри, і не було отих білих вітрил, які могли зрушити дім з місця, якби раптом наповнились попутним вітром. Звісно, це дурниця, але, можливо, на світі є будинки, що за допомогою вітрил переїжджають, куди подме вітер.
Дівчинки цього разу не було, але місце коло віконця, яке йому самому сподобалось, було вже позначене її присутністю, зайняте. Тут була фанерна коробка з-під посилки, на якій вона сиділа, коли Н. побачив її вперше. Поруч стояла облізла тумбочка з відламаними ніжками, лежав згорнутий дірявий матрац, виварка з діркою і дитячий велосипед без одного колеса. І ще — тріснуте дзеркало, приставлене до стіни. Пил з нього був витертий, але недбало. Н. зазирнув у дзеркало і побачив себе. І ще одного себе. Обох Н. розділяла тріщина. Ясно, ніхто не стане тримати таке дзеркало в хаті.
Наступного разу Н. виявив схованку в тумбочці. Побачив, що дверцята прохилені, й зазирнув. Згорток тканини він не став чіпати, але відчинив бляшану коробку, де знайшов білі й темно-сині нитки і жмут дощику на ялинку, що не рветься, а розтягується. І ще шматок гірлянди з фольги. Збоку воно виглядало не так казково, як спочатку, але потребувало пояснень: чому та дівчинка шила на горищі, а не в себе вдома.
Він не був певний, чи впізнає дівчинку на вулиці, одягнену в куртку і шапку. Ще менше шансів було її зустріти в будинку. А потім нападало снігу, і вони з матір’ю стали проводити багато часу надворі, розчищаючи подвір’я і посипаючи стежки жовтим піском. І впізнав він її легко, бо на голові в дівчинки не було шапки. Вона поверталась додому з наплечником. Отже, вона тут мешкає. Швидше за все, на п’ятому поверсі, і на горищі її родині належить дріт для просушування випраних речей. Тепер йому хотілось побачити, як вона виходить зі школи, до якої ходять діти з їхнього будинку. Дім, школа — це було середовище, до якого згодом додасться робота. Н. навіть не уявляв, що може бути поза цим, які незвідані обрії. Почуття його були нерозвинені, він читав здебільшого фантастичні й пригодницькі книжки та всіляку науково-популярну літературу. Вони не виховували почуттів, як це роблять романи. Той, хто любить читати фантастику й пригоди, залишається дитиною довго.
Тим часом наближався Новий рік, другий рік без тата. Тепер Н. жив за власним часом. Думки про дівчинку з горища майже витіснили сум за батьком, втрата якого мала для Н. величезні наслідки. Можливо, мати й шкодувала, що забрала його з інтернату. Він міг здобути там якесь пристойне ремесло, маляра чи столяра, а натомість став лицарем мітли і грабель. Утім, краще прийняти з гідністю все, що приготує тобі доля, аніж довіку скиглити над втраченими можливостями, яких і так обмаль.
У вітринах крамниць з’явились ялинки, прибрані іграшками, лотки торговців заблищали китайським новорічним товаром. Одного дня він купив пакетик дощику, такий, яким вона вишивала, тільки не срібний, а золотий, і поклав на ящик, на якому вона сиділа. До тумбочки, крім того першого разу, він не зазирав. Це було б схоже на підглядання. Те, що робила дівчинка на горищі, мало стосунок до Нового року. Тільки діти відчувають магію цього свята. Коли Н. поступив у інтернат, вдома перестали ставити ялинку. Матері досить було тих ялинок, які виносили на смітник через кілька днів після Нового року. Н. доводилося бути присутнім при їх спаленні.
Мати залізла в борги, щоб поставити на могилі батька пам’ятник, і та допомога, яку вона отримувала на неповнолітнього сина, відколи той пішов з інтернату, дуже їй знадобилася.
А Н. у ці передноворічні дні жив у своєму світі. Йому приснився сон, що допоміг зв’язати докупи усі здогади. Як Вона стоїть перед дзеркалом, але не тріснутим, а цілим, і на голові в неї корона, а на лівому плечі в неї місяць, на правому — сонце. Пройшло чимало років перш ніж він зрозумів, що це було: Космос, Всесвіт, що сам себе створював, перекроював, нищив і створював заново. А не маленька кравчиня, яка вирішила зробити собі свято, яка хотіла, щоб її любили. Яка здогадувалась інтуїтивно, що спершу мусить полюбити себе саму.
Він засинає у мертвому листі і уві сні підіймається на горище, завішане чорними полотнищами, відчиняє запилену тумбочку і виймає звідти згорток — сукню дорослої жінки з неоковирно пришитими рукавами й подолом, розшиту не лише срібними, а й золотими зірками, кожна з яких неповторна. Там же й корона з картону, обклеєна фольгою й намистинами. Він пригортає все це до себе.
Він пригортає її до себе у ямі, заповненій листям, вона кладе йому голову на груди й вони бесідують між собою, бо тепер і тут це нарешті можливо.
Вона зайшла до бібліотеки, коли Н. був там, і, звісно, не впізнала, бо не очікувала побачити в такому місці сина двірнички. Н. тим часом гортав журнал «Вокруг света», який не давали на абонемент, і чекав на замовлені книжки. Видно було з усього, що дівчинка нечасто сюди приходила, бо не почувала себе впевнено. Та і фото її на стенді кращих читачів не було. Вона стала передивлятись каталог, а він спідлоба приміряв до неї ту сукню, чи доросла вона до неї за рік. Ні, у неї була така сама постать підлітка й дитячі риси обличчя. Вона
