Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
У дитинстві Н. дуже хотів зануритися у величезну купу прохолодного золотистого листя, але не наважувався, бо мати була поруч. Серед того листя, що він зараз носив і скидав у яму, траплялися гілки. З них можна було б розпалити вогнище. Однак він не мав такого наміру і не носив зі собою сірників. Але й ті, кого шторм викидав на берег, як Робінзона Крузо, теж не мали сірників, а проте рано чи пізно давали собі раду. Коли хочеш вижити, то стаєш винахідливим. Можливо, колись Н. зважиться і на багаття. Невдовзі зима, випаде багато снігу. Зрештою, коли яма достатньо глибока і взяти з собою спальний мішок, то можна і взимку сюди прийти. Ця думка вдома в теплій квартирі могла б його злякати, але тут він сприймав її як щось цілком нормальне. За одну ніч щось у ньому встигло змінитись. Завтра у нього вихідний, можна буде спокійно поспати.
По суботах мати мила сходову клітку з першого по п’ятий поверх. А мешкали вони в квартирі номер один. У них було дві маленькі кімнати. Мати піднімалась догори, міняючи брудну воду на кожному поверсі, спускаючись кожного разу до своєї квартири. Намагалась зробити це, поки батько спить. Коли Н. повернувся з інтернату, то підносив їй воду. Йому було цікаво дивитися, як влаштувалися люди на інших поверхах. Найзатишніше було на останньому поверсі. Металеві східці в закапелку вели на горище. Люди, що мешкали на п’ятому поверсі, виносили на горище старі речі, пакунки газет, і навіть вішали там мокру білизну. Мати, як двірник, мала ключ від горища, і могла б теж там вішати білизну, але соромилась. Та й носити мокрі лахи так високо було важко. Надворі, за будинком висіли металеві дроти, на яких всі інші мешканці вішали випрану білизну.
Одного разу Н. звернув увагу, що на дверцятах, які вели на горище, не було висячого замка. Хтось там був у цей час. З тих пір він завжди, коли підносив воду матері, обов’язково дивився угору.
Н. ще тоді не міг звикнути до думки, що прикріплений до цього дому. Дурне слово. Прикріплений-закріплений… Чому він має бути приречений носити відра за матір’ю, що так важко дихає, підіймаючись по сходах, чому кожен може коли завгодно прийти до їхнього помешкання й повідомити, що пропало світло, прорвало каналізацію чи дітиська розбили вікно. Тоді як двері в інших квартирах відчинялись тільки тоді, коли цього хотіли їхні господарі. Але матір вважала це нормальним.
У їхньому будинку люди не затримувались надовго. Він наче стояв на протязі, й людей видувало то в кращий, то гірший світ. Спочатку квартири обмінювали, потім стали продавати, і в кожного з’явилась персональна фортуна. Н. та його матір теж торкнулись переміни — їм стало гірше. Однак не настільки, щоб замислюватись над своєю фортуною. Н. було усього лиш п’ятнадцять і він був приголомшений смертю батька та поверненням додому.
Але якось він, скориставшись материною відсутністю, злетів на п’ятий поверх і побачив, що двері на горище не замкнені. Могли їх просто забути зачинити. А якщо там хтось є, то він одразу піде.
Була зима, сам початок. Часом залітав сніг, але жодного разу не вкрив землю. Білі простирадла, наволочки, рушники висіли штивно на дротах у три ряди, займаючи майже половину горища. Н. вдихнув запах крохмалю, схожий на запах кавуна. І так пахне сніг вологого туманного ранку. Денне світло просочувалось з віконця, хлопець залишив двері відчиненими, щоб хтось, бува, не замкнув його ззовні. Але навіть тепер він боявся від них відійти. У них в інтернаті теж було горище, куди часом вдавалось прорватись і побути на самоті зі своїм життям. Разів зо три він потрапляв туди й сидів на дерев’яному ящику, який приніс хтось з його попередників. Там було так само напівтемно, тільки пахло нагрітою бляхою й пилом.
Н. ступив перший крок, намагаючись не торкатись білизни, рушив вздовж обвислого дроту, а потім побачив біля іншого віконця схилену постать. Він ступав тихо й надмір обережно, та й віконце те було в протилежному кінці горища, далеко звідси. Хто б там не був, він не хотів його злякати. У його напівдитячому інфантильному світі ще не з’явились злодії, наркомани, волоцюги. Він навіть відчув симпатію до людини, що могла собі отак прийти на горище посидіти. Бо Н. мусив мати поважний привід піти туди, наприклад, поправити телевізійну антену — з горища був вихід на дах, або перевірити, чи десь не протікає. Мати б ніколи не зрозуміла цей порив — вийти за межі повсякденності, адже він мав свою кімнату, де й пересиджував цілими днями, то читаючи фантастику, то просто лежав на ліжку, розмірковуючи над прочитаним, або дивився у вікно.
Отак потрохи пересуваючись вздовж крайнього дроту, Н. підійшов ближче й побачив дівчинку-підлітка, що схилилась над чимось блискучим. На вигляд їй було років чотирнадцять, а обличчя затуляло пасмо каштанового волосся. Біла рука тримала срібну нитку, яка то опускалась, то піднімалась. Дівчинка була так захоплена своєю роботою, що він зумів наблизитися до неї ще на крок і розгледіти клапті темносиньої тканини, бляшану коробку з-під цукерок, в якій містилось щось блискуче. Випадковий промінь упав на її вміст, і все засяяло.
Н. занурюється в листя, заплющує очі, які досі болять від того блиску, сягає дна — у той день, коли все змінилось. Навіть серце калатає так, ніби до нього повернувся слух, такий потрібний для людського спілкування. Бо коли довкола темрява чи густі сутінки, ти не можеш читати по губах. Він затримав подих, доки в грудях не почали рватись легені, а тоді вдихнув запах опалого листя й ночі, щоб наповнити порожнечу всередині природньою гіркотою.
Тоді він відступив, щоб не сполохати дівчинку, і спустився
