Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

назад під дерева, впоратися з такою ношею мені — за виграшки. Я чую важке дихання стариганя в себе за спиною. Може, він боїться за дружину в руках незнайомця? Тому я обережно опускаю її вниз — на доказ того, що налаштований по-товариськи. Я прихиляю її голову до м’якої кори, і тепер вона надійно захищена від дощу, навіть якщо іноді поруч і падає крапля-друга.

Старигань присідає поблизу неї, шепочучи слова підтримки, і я відходжу геть, аби їм не заважати. Я знову стою на старому місці, де дерева зустрічаються з відкритим простором, і дивлюся, як дощ заливає поля, порослі вересом. Хто звинуватить мене в тому, що я заховався від дощу? Я легко надолужу втрачений час, коли вирушу в дорогу і матиму побільшені сили для тижнів виснажливої праці, які чекають на мене попереду. Я чую, як вони перемовляються в мене за спиною, і що мені робити? Вийти під дощ, аби не чути їхнього шепотіння?

— Ти мариш через гарячку, принцесо.

— Ні, ні, Акселю, — каже вона. — Я пригадую ще щось. Як же ми могли таке забути? Наш син живе на острові. На острові, який видно з маленької бухти, і вона зараз уже зовсім близько.

— Як таке можливо, принцесо?

— Акселю, ти хіба не чуєш? Я чую навіть зараз. Хіба це не море шумить поблизу?

— Це лише дощ, принцесо. Чи, може, річка.

— Ми забули про це, Акселю: нас накрила імла, — та зараз спогади повертаються. Неподалік звідси є острів, і син чекає на нас там. Акселю, хіба ти не чуєш моря?

— Ти просто мариш від гарячки. Ми невдовзі знайдемо пристановище, і тобі поліпшає.

— Акселю, запитай цього незнайомця. Він знає ці краї краще за нас. Запитай, чи є тут десь поруч бухта.

— Він лише добрий чоловік, котрий прийшов нам на поміч, принцесо. Звідки він має знати про такі речі?

— Запитай його, Акселю. Що в цьому поганого?

Мені й далі мовчати? Що мені робити? Я повертаюсь і кажу:

— Добра пані має рацію, добродію.

Старий здригається, і в очах у нього страх. Частина мене хоче знову замовкнути, відвернутись і дивитися на старого коня, який непорушно стоїть під дощем. Але, сказавши «а», я мушу сказати і «б». Я вказую напрямок позаду від того місця, де вони зіщулились одне біля одного.

— Отам, між деревами, є стежина, яка веде до бухти — саме така, про яку каже пані. Та бухта майже ціла вкрита галькою, та під час відпливу, як-от зараз, каміння поступається місцем піску. І все саме так, як ви сказали, добродійко. Недалеко в морі є острів...

Вони мовчки дивилися на мене: вона — втомлено й ощасливлено, він — із наростанням страху. Невже вони так і не скажуть ані слова? Чи я мушу продовжити?

— Я спостерігав за небом, — кажу. — Дощ незабаром закінчиться, і вечір буде ясний. Тому, якщо ви бажаєте, я охоче переправлю вас на острів.

— Акселю, хіба я тобі не казала?

— Отже, пане, ви човняр? — сумно запитує старигань. — І чи може бути таке, що ми з вами вже колись зустрічалися?

— Так, я човняр, — кажу йому. — А от зустрічалися ми раніше чи ні — цього я вже не згадаю, бо мені доводиться перевозити надто багато людей щодня по багато годин поспіль.

Тепер старий мав узагалі переляканий до смерті вигляд. Він присів біля дружини і притиснув її до себе. Вирішивши, що варто змінити тему, я кажу:

— Ваш кінь так і стоїть під дощем. Але ж він неприв’язаний, і ніщо йому не заважає сховатися під деревами.

— Це старий бойовий кінь, пане, — відразу ж відповідає старий, зрадівши, що ми вже не балакаємо про бухту. — Він не забуває про дисципліну, хоч і залишився без господаря. Коли настане час, потрібно буде про нього подбати, бо ми це нещодавно пообіцяли його відважному власникові. Та зараз я хвилююся лише про свою дорогу дружину. Ви не знаєте, пане, де ми можемо знайти дах над головою та вогнище, щоби її зігріти?

Я не можу брехати, а обов’язок є обов’язок.

— До речі, в тій самій бухті є невелике пристановище, — відповідаю. — Я сам його побудував: саморобний дашок із гілок і ганчірок. Поруч із ним іще годину тому тліло вогнище, тож його можна буде знову роздмухати.

Старигань вагається, уважно розглядаючи моє обличчя. Очі старої жінки заплющені, а голова її лежить на його плечі.

— Човняре, моя дружина просто марила в гарячці. Не потрібні нам ніякі острови. Найліпше ми перечекаємо дощ під цими гостинними деревами і поїдемо своєю дорогою.

— Акселю, що ти таке кажеш? — промовляє жінка, розплющуючи очі. — Хіба син мало на нас чекав? Нехай добрий човняр відведе нас до бухти.

Старий усе ще вагається, та відчуває, як дружина тремтить у його обіймах, і його очі дивляться на мене з відчайдушним благанням.

— Якщо хочете, — кажу, — я сам відведу добродійку, так вам буде найлегше дістатися до бухти.

— Ні, я сам її відведу, пане, — каже старигань так, наче він уже зазнав поразки, та все ще пручається. — Якщо вона не зможе йти своїми ногами, я понесу її на руках.

І що на таке можна відповісти? Адже чоловік майже такий самий слабкий, як і дружина!

— Бухта — неподалік, — лагідно кажу я. — Та дорога туди йде круто вниз, до того ж на ній повно ям і коренищ. Будь ласка, пане, дозвольте мені віднести вашу дружину. Так буде найбезпечніше. Ви підете поруч, близько біля нас, де дозволятиме стежка. Нехай лише дощ трохи вщухне — і ми відразу поквапимося донизу, бо ви ж самі бачите, як ваша добра пані тремтить від холоду.

Незабаром дощ ущухнув, і я поніс жінку стежкою, що збігала вниз схилом пагорба, а старигань шкандибав слідом за нами. І, коли ми вийшли на берег, небо виглядало так, ніби чиясь нетерпляча рука змела всі темні хмари на один бік. Цілий берег було поцятковано червонястими барвами заходу, серпанкове сонце опускалось у море, а на хвилях погойдувався мій човен. Ще раз проявляючи люб’язність, я кладу її під примітивним накриттям із висушених шкур і гілок, спираючи її голову на подушку з порослого мохом каменя. Не встигаю я відійти вбік, як він уже