Диво - Павло Архипович Загребельний
Він пішов до міністерства, став ходити по кімнатах, допитуватися, хто звелів зняти етюд Таї Зикової. Ніхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там сказав чи натякнув, і от хтось колись якось там собі зняв. То й що? От подія! Не таке знімали. Щоправда, Отаву не хотіли дратувати. Все ж таки вчений. Ім’я. Знають за кордоном. Обіцяли розібратися. Він знав, що ніхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, пішов до «Театрального», попросив свій традиційний обід і зовсім не традиційні для нього двісті грамів чогось міцного. Наприклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: «Культура — це пародія на кохання». Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але кохання… Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.
Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.
А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув:
«Ох ти ж і влип!»
«Чого свистиш? — образився Отава.— У мене чисті…»
«Та того,— не дав йому докінчити Сашко.— По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге,— тут Сашко прицмокнув,— поки ти там ото зітхав, то я вже…»
Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили догану, але…
Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг… Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то — як знати — може, й уцілів би…
Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих анкет ніколи не читає, окрім того, треба пам’ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, може, й ніхто, бо кому це потрібно, але все ж таки якщо вже так товаришеві конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників — ні московських, ні немосковських — не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й приходьте та питайте.
Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо,— спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в який колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
— Ви теж до неї? Там уже повно,— не зовсім ввічливо сказала чергова.
— Ні, я ні, — поквапливо промовив Отава.— Я попросив би вас тільки…
— Так, так,— черговій, видно, хотілося виправити свою нетактовність,— будь ласка…
— Передайте їй, що її шукали і… питали…
— То зараз і передати?
— Ні, згодом… коли виходитиме…
— А якщо тільки завтра?
— Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.
— Гаразд. Я скажу.— Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.
— Дякую вам,— сказав Отава,— дякую і кланяюсь…
Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків.
Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти — люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:
— То що? Є два — Є чотири?
— Це ви мене шукали? — спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.
— Очевидно,— сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.
— Слухайте,— поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього,— я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…
— Так,— сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто зникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!
— Де? — спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.
— Ну,— він завагався,— там… коло готелю…
— Ні, тільки не тут,— швидко заперечила вона,— я не хочу…
Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».
— Тоді… — Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. — Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…
— Не хочу водограїв…
Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?
— Згадав,— майже весело сказав Отава,— вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там
