Диво - Павло Архипович Загребельний
Сів за стіл у великому, набитому книжками кабінеті, трохи посидів, поки стемніло, запалив світло, став готуватися до завтрашньої лекції. Завжди готувався, хоч знав усе навиліт. Скажімо, міг би цілий рік читати студентам про Сивоока, снувати здогади, описати епоху з усіма деталями, реаліями, в усій дикості й мальовничості. Міг би… Але не смів. Поки не викінчить початого батьком, заповіданого ним у ту ніч їхньої розмови після батькового повернення з гестапо, не має права бодай уривок, бодай слово комусь… Та й навіщо? Студентам треба викладати тільки незаперечні факти. Мінімум коментарів. Тільки натяки. Щоб училися самі робити висновки. А які факти про Софію? В літописі Нестора один рядок: «В лето 6545 заложи Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата: заложи же и церковь святыя Софья, митрополью…» Більше нічого. Тепер дев’ятсот років здивувань і здогадів.
Ось останнє, що він приніс до своєї самотньої батьківської квартири. Історія мистецтв Антоніна Матейчика. Німецькою мовою. Прекрасне видання, пречудові ілюстрації. Звісно, є й про нашу Софію: «Під час князювання Ярослава Мудрого в центрі нових міських кварталів Києва споруджується собор св. Софії (1037) з умілим застосуванням часткових бароккових форм. Софійський собор засвідчує нам, що руська церковна архітектура вже з самого початку відрізняється від візантійської». Отак. «Часткове застосування бароккових форм». Тобто київські майстри застосовували барокко вже тоді, коли його ще не було на світі, за кілька століть до появлення цього стилю? Чудасія? Обмовка? Термінологічний дивогляд? Звичайно, можна прочитати на лекції таку цитату й потім сорок хвилин кепкувати з автора. Але можна й інакше. Просто не зміг автор знайти відповідного слова для окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було нове, незвичне для цілої Європи, так випереджало час, що аж через кількасот років з’явилося слово, але його стосували тоді вже десь до іншого; Софійський собор опинився на узбіччях мистецьких шляхів, про нього згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на початку одинадцятого століття в Києві невідомі митці знали таке, що й не снилося Європі, знали барокко!
Поки Отава сидів і роздумував над сторінкою з «Історії» Матейчика; рука йому машинально виводила на чистому аркуші якісь літери. Зачудовано глянув на те, що писав. Тая Зикова… Зиковатая… Зикова-тая… Ага, художниця, що виставила той розкричаний і дуже недовершений етюд. Прізвище знайоме. Десь чув. Ну, звичайно, Зикова — є така співачка. Яке йому діло до співачок, йому, старому парубку? Але справа не в прізвищі? А в чому ж?
А рука й далі виводила, групуючи слова в химерні комбінації:
Тая Зикова. Т. Аязикова. Таязик Ова (щось екзотичне, мов Іма Сумак або що). Таязиков А. (Чоловік? Справді, якийсь чоловік маскується під жінку, щоб кинути шмат голої правди?)
Та Язикова (тобто та, що показує язика. Що таке мистецтво? Це показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика Толстой?)
А потім рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях земної поверхні: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Та я… Прізвище згубилося; та й не грало тепер ролі жодне прізвище, важило саме ім’я — Тая. Адже та Тая з приморського міста, з холодної приморської ночі теж була художниця? І гора чистих полотен у неї в кімнаті. І сльози розпачу. Бо не могла серед курортних красивостей покласти бодай мазок на свої заготовлені холстини. Справді, не могла, якщо вона така. Але звідки він знає, що це її робота? Чорти його бери, на те ж він іконограф, іконолог і як там завгодно! Зіставивши всі факти… Які факти? Просто чомусь здригається рука і без кінця вимальовує те саме. Відкинув один аркуш, взяв другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Та я… Відчуваючи, що збожеволіє, якщо не вигадає чогось, щоб припинити це безглузде писання, подзвонив до товариша, з яким часто грали в шахи: «Є два — Є чотири».— «Голубчику,— зітхнув той,— у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку допомогу, жду».— «А що роблять ті двісті мільйонів, які не мають телефону?» — не зовсім доречно спитав Отава. «Вони обходяться без швидкої допомоги так, як ти обходишся без дружини»,— відповів йому товариш. «Ти не був на виставці?» — спитав його Борис. «На якій?» — «На художній».— «Ти ж знаєш, що я відвідую лише виставки товарів народного споживання, бо я єсть народ»,— засміявся товариш. «Даруй за турботи»,— сказав Отава. «А може, ти прийшов би до мене? — запропонував товариш.— Воно, правда, в твоїх професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у моїй короткометражці нічого. Жінка засне після уколу, а ми зачинимося собі на кухні і так потихеньку, не стукаючи фігурами… То як? А вже настукаємося іншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?» — «Мабуть, прийду» — сказав Отава, якому нікуди було подітися з своїм божевільним бажанням до ранку писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая…
А вранці треба було на лекції. Щось там казав студентам, без запалу, без пристрасті, звичайнісінька академічна лекція. Бо й справді: Софія нікуди не втече, стояла дев’ятсот років, ще стоятиме, можна про неї багато мовити, можна й мало, а можна прожити день і без неї… Його батько віддав вивченню цієї святині все життя, власне, й загинув заради Софії, але хто б же то дорівнявся професорові Гордієві Отаві у високостях його духу? А він тільки син. Сини йдуть або ж далі за батьків, або й нікуди не йдуть, всяко буває… Але дорівнятися? Ні, ні…
Після дванадцяти він майже побіг до виставочного павільйону. Так ніби міг відчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цілу ніч.
Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного етюдика, глянув у той куток, знов, як і вчора, наткнувся поглядом на тісно зсунуті спини, рішуче попростував туди, брутально вдерся поміж тих, що стояли, розхилив їх, розштовхав, вискочив наперед усіх і… Радо б відступив назад і втік світ за очі, але позаду тепер стояли тісно ті, кого він тільки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано було лише йому самому, він сам себе приніс у жертву, а їм, видно, конче потрібна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й закриваючи цей куток виставочного залу, куток, де
