Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

й мав таку вдачу, що, як доторкнеться, бува, землі, ставав щораз сильніший. У цього велетня були брати, цілий народ, що його теж породила земля. Дивно було, що вони були маненькі, отакі, як мій палець, – показав він на руку. – Цей народ звали пігмеями, і він тільки й робив те, що бився з журавлями, що тягали й ковтали їх, як жаб із болота. Геракл і не помітив, як розтоптав сотні три цих жабенят. Антей кинувсь рятувати братів і зчепився з Гераклом. Геракл гепнув його своєю палицею й звалив на землю, але тому тільки цього й треба було: він скочив на рівні ноги ще дужчий, як був. Кілька разів бив його Геракл і валив на землю, але Антей од цього став уже такий дужий, що аж земля гула під ним.

Скити майже не дихали і, витріщивши очі, дивились у рот грекові.

– Побачивши це, Геракл догадавсь, кинув геть палицю, обхопив упоперек Антея, підняв його догори ногами та й держав його так у повітрі, поки той дав дуба.

Довго ще хвастався грек своїм героєм, а скити п’яними очима дивились на грека й дивували з великих Гераклових вчинків. Тепер ворожбит дививсь на грека, і по губах його, як гадючка, бігала крива усмішка.

Раптом грек повернув голову в бік ворожбита й спостеріг цю усмішку. Під палючим поглядом грека збігла вже усмішка з лиця во-рожбитового, але грек скочив, ухопив важку чашу й щосили кинув її у ворожбита. Чаша, перевернувшись тричі, влучила в саме чоло ворожбитові.

– Алала17, – вирвавсь войовничий покрик з грекових грудей, – ось тобі, сарматський горлорізе!

Скити остовпіли: вони ніяк не могли зрозуміти, за що грек ударив ворожбита чашею. В цей час із царського шатра почули великий шум і гомін.

– Рятуйте царя! – кричав хтось. – Цар умирає!

Всі, забувши за ворожбита й грека, кинулись до царського шатра.

Цар лежав на турячій шкурі, закотивши очі. Руки й ноги корчило йому, а голову гнуло до спини. Лице його було дуже бліде, на лобі виступили краплини холодного поту. Коло нього, не знаючи, що робити, стояли родичі й повірники. Цар був хворий днів зо три. Почалося з того, що, прокинувшись уранці, він почув, що йому незручно якось роззявити рота. Щелепи наче не слухались його. Він не звернув на це уваги й не казав нікому про це, бо думав, що воно мине й так. Але далі рота роззявляти ставало дедалі важче, і, коли надійшло свято бога війни, він ледве міг роззявити рота, щоб привітати військо. Перемагаючи себе, він прийшов на бенкет. Він думав, що від вина йому полегшає. З великим напруженням він випив чашу вина, але йому не полегшало. Він навіть став постерігати, що шию його стало гнути до спини й потрохи судомити ноги. Тоді цар зрозумів, що це в ньому сидить злий дух, і коли один із гостей голосно привітавсь до нього, він почув, що в нього вже немає сили боротися з хворобою, що злий дух уже опанував його, що дух дужою рукою починає ламати й корчити його.

Цар закотив очі й упав.

– Рятуйте царя! – крикнув Аксай. – Цар умирає!

Але цар не вмер. Через кілька хвилин він випростався, розплющив очі, тяжко зітхнув і звелів однести себе в таборище. Коли взяли його, щоб покласти на килим, і на килимі однести, злий дух, що сидів у ньому, знов ухопив царя й почав корчити з новою силою. З цього часу дух не залишав царя й грався з ним, як кіт з мишою: то відпускав трохи, давав вільно зітхнути, то знов брався за нього й гнув його, як дугу.

Прийшов ворожбит Вовк, утираючи рукавом кров із розбитого лоба, і почав відчитувати царя й ворожити. Потім зібрались майже всі ворожбити, що були на святі бога війни, але й вони не змогли вигнати духа, зупинити силу, з якою він гнув царя.

Ворожбити почали збиратися купками й пошепки радитись про щось. Потім виступив Вовк, визвав усіх із шатра й сказав скитам, що цар занедужав через те, що хтось неправдиво присягався богинею царського огнища Табіті, і, поки не знайдено його, цар не видужає.

Скити швидко погодились на цьому, бо вони й самі добре знали, що всі хвороби царські бувають ні од чого іншого, як од того, що хтось неправдиво заприсягнеться іменем Табіті, та й тут, видко, не обійшлось без цього.

Олександер повернувся додому стурбований і злий. Він добре розумів, що, поки цар хворий, мало є надії на те, щоб можна було скоро вибратись із таборища.

ВОРОЖІННЯ

Небом пливуть сірі клапті хмар, темних, наче підрізаних знизу й трохи світліших, розшарпаних, як дим, зверху. Небо, завжди таке високе, тепер наче осіло, і здавалося, якби стати на могилу, можна було б, піднявши вгору руку з списом, доторкнутися неба.

Вітер жене хмари небом, а степом хвилює трави і квітки. Квітки хитають голівками і шепочуться з тирсою. Тирса хилиться й білою хвилею біжить попід вітром, а вітер наздоганяє тирсу, рве з неї тонке, довге й пухке перо та несе його понад степом.

Сірий хмарний ранок не приніс полегшення цареві. Він хворий лежить у шатрі, а круг шатра на березі річки й до самого таборища стоять сумні скити. Греки теж тут, і навіть Діодор приплентавсь сюди подивитись на те, як ворожбити довідуватимуться, хто неправдиво присягався іменем скитської Гестії18 – Табіті.

Олександер досі не може забути сутички з ворожбитом і усмішки, з якою слухав той його оповідання. Душа елліна, що своє, еллінське, ставила вище над усе, не могла стерпіти такої зневаги. Як? Варвар, дикун, горлоріз сміє ставитись іронічно до вчинків великого Геракла? Він аж скреготить зубами, згадуючи це.

– Уяви собі, – сказав він Діодорові, і очі йому заблищали блискавками, – цей поганець сміявся з учнів Геракла! Але я добре почастував його чашею. Бачив – він обв’язав голову ганчіркою? Хай згадує елліна, проклятий горлоріз!

Калікрат засміявсь, але Діодор не знайшов у цьому нічого смішного.

– Це дуже неприємний випадок, Олександре. Вовк злопам’ят-лива людина. Мене не дуже здивує, коли він скаже, що це ми неправдиво заприсягались іменем Табіті.

– Боявсь я його і його Табіті!

– Може, ти не боїшся ні його, ні їхньої Табіті, але скити не пожартують з нами, коли він упевнить їх, що присягались Табіті ніхто інші, як ми, і через це захорів цар…