Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Але її худеньке біле лице, як із мармуру виточене, всю увагу судді стягало на себе й не дозволяло йому примітити, що Олена в мужицькому одягу. На тім лиці не було ані одної зайвої морщинки, а все ж таки видко було на нім терпіння, неначе білу хмарку на місяці.

— Що ви за одні? — запитав її суддя ласкаво і власне тепер поглянув перелякано на писаря і на адвоката.

Олена показала рукою на мужика, що його саме розправа переводилася.

— Я — жінка Семенова, — відповіла таким голосом, що здавалося, ніби це не Олена говорить, але якась мушка близько над вухом бринить.

Суддя підніс брови вгору, неначе здивувався, що й таке створіння може бути замужем.

Олена ж тим часом далі говорила:

— Прошу ясного суду, ми вернемо гроші, що взяв чоловік, бо то не було ніякої продажі. Як же ви купували той ґрунтець, Бога бійтеся, Петре!

Із цими словами обернулась Олена до малого солоденького мужика в роздертій під пахою кожушині. З-під пахи стриміли йому три космики чорної вовни, як грубі наїжені вуси.

— При свідках купив, — відповів Петро й відвернувся від неї.

Олена поступила кілька кроків так, аби стати Петрові до лиця:

— То все крадьки зроблено, — бриніла до Петра, притакуючи собі головою. — А хто ж робив той ґрунтець продажний, кажіть, Петруню, знала я за тото? Чи ви мені хоть марне словечко сказали? Нащо-сте впхали йому гроші так, що я не виділа?

Петрові виступили смуги на лиці, червоні, як розкраяний буряк. Трохи від Олени відступився і борзенько заговорив до судді:

— Бігме, вона знала, вона все знала.

Олена підступила знов ближче:

— Ой, не говоріть неправду, бо гріх. Таж ви його витягли з хати на хрестини. А то ж чувана річ, аби на хрестинах та ґрунт продавати?

Петро червонів та й бився кулаком в груди:

— То все не так, бігме, не так. Я зараз присягаю!

— Присягніть, присягніть, Петруню! — приговорювала Олена.

— Отже, бігме, присягну!

Грубенький адвокат хитро підсміхався. Щоби висвободити свого клієнта з клопоту, встав, підперся грубими руками на стіл і витягав коротку шию.

— Вона тут нї при чім, — говорив до судді, ніби докоряючи йому, що допустив без потреби Олену до слова. — Ґрунт інтабульований на Семена; вона не має тут що говорити.

Олена підбігла до адвоката, потім назад до судді, а потім до Петра.

— Я маю з ним діти, — жалувалась вона. — Четверо дрібних дітей. Що їм із тата, з мами, як лишаться без ґрунту? Кривда буде, прошу ясного суду. Відки ви, Петре, дібрали такого сумління, аби потай мене відбирати дітям ґрунтець?!

Суддя бачив, що якби Олена мала більше фізичної сили, сталася би тепер причиною авантури. А ще чув на собі докір адвоката, що без причини допустив її до слова. Тому стягнув брови і скричав:

— Тихо, бабо, бо зараз замкну!

Олена побігла борзенько в кут і гляділа відти перелякано то на суддю, то на адвоката. Адвокат подивився радісно на Петра й моргнув до нього, ніби: «Вважай, чоловіче, якого заступника маєш: сказав слово, і все вийшло добре».

Але Петро червонівся далі. Був поконаний і засоромлений. Він почував гидоту свого поступку супроти мужицького права, бо купив ґрунт непродажний, з-межи дрібних дітей, потай жінки. Йому здавалося, що ціла вага цієї розправи — доказати, що він не крадьки купував. Не мав відваги оправдуватися перед суддею, бо не знав, чи по Олениній обороні суддя йому повірить. Але перед адвокатом міг, бо заплатив йому за віру.

— То не зробилося так прихапці, — розповідав адвокатові. — Цілі два роки ми мали заєдно за цесе бесіду. Може, неправда, Семене?

Семен заметушився. Дотепер стояв цілий час похнюплений і словом не обізвався.

— То таки, Петре, діялося на хрестинах, — відповів несміливо й нерадо, як та дитина, що її виб’ють і змушують казати, що вже більше не буде зле робити.

Петро розклав руки широко, як би мав обняти щось дуже грубе.

— Як то?! — дивувався. — А ви ж мені раз казали, що продали би-сте ґрунт, лиш аби лучився добрий купець.

— Але я не казав, що маю ґрунт на продаж, що в мене ґрунт продажний, — говорив Семен так же несміливо й нерадо.

Чув свою провину перед жінкою і перед дітьми.

— От на, маєш! — сказав Петро й чухався в голову.

— Які ж то ви дивні, — говорив адвокат, стягнув праве лице й прижмурив праве око, даючи тим порозуміти, що він думає: дурний, а не дивний. — Та то все одно, чи на хрестинах, чи на похороні, чи на весіллі. Згодили-сте ся, дали-сте завдаток, а тепер хоть доплачуйте, най вам ґрунт дає, а ні, то най вертає подвійний завдаток.

Але ця мова нітрохи Петра не заспокоїла. Він м’явся, червонів, переступав із ноги на ногу.

— То, бігме, не було крадьки, — клявся і просив очима адвоката й суддю, аби йому повірили або аби хоч сказали, що вірять.

Суддя знетерпеливився. З лоскотом відсунувся з кріслом від стола й ударив кулаком книжку.

— Шкода часу! Відступаєш йому ґрунт? — зверещав на Семена.

— Кривда буде, пане!

— Вертай подвійний завдаток. Коли даш сто ринських?

— Кривда буде, пане.

— А ти хочеш подвійний завдаток? — звернувся суддя до Петра.

— Що мені з грошей? — відповів Петро й відвернувся від Семена так, аби він не міг йому в очі заглянути. — То не було крадьки. Скарай мене сила божа! При людях…

Олена не дала йому докінчити. Прибігла і стала йому прямо до лиця.

— Беріть, беріть, Петрушо, ґрунтець із-помежи четверо дрібних діточок! — грозила йому пальцем і протирала очі рукавом.

Петро відвернувся й шукав очима порятунку в судді.

— Я здаюся на ласкавий суд, — сказав твердо, ніби сердито.

— Приймай подвійний завдаток! — і собі ж сердито сказав суддя.

Олена зайшла знов Петрові перед обличчя і знов протирала очі і грозила пальцем;

— Ой не загрієтеся сирітською кривдою!

Петро благав очима в судді порятунку.

— Марш, бабо, за двері! — зверещав суддя. — Я для неї хочу добре зробити, а вона мені перешкоджає.

Вона борзенько побігла до дверей, вийшла до сіней, зачинила за собою двері й приклала до них вухо. Слухала з таким напруженням, що, здавалось їй, почула би, як трава росте. Отже, окрім гамору, нічого більше дослухатись не могла. Чи з невигідного стання, чи, може, з нетерпеливого дожидання дрижала цілим тілом, як на морозі. Пробувала кілька разів дотулитися клямки, але