Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Ледве що поступав до батькової хати, щоб поглянути за ним та за побитою матір'ю, як уже й забирався наново до неї.

Покликала його мати по якій денній праці до вечері, він вступив у хату.

— Зараз дам вечерю, Саво! Я ось лише кулешу виверну на кружок! — Йому вже задовго було чекати. Махнувши рукою, хапав мовчки за капелюх і був уже при дверях.

— Не хочеш ждати? — питали його.

— Ні!

Ніхто не питав, куди йде. Кожному було звісно, куди веде вузенька стежечка садом, а за садом далі під ліс…

Від смерті Михайла ночував ледве дві-три ночі в тижні дома, інші — проводив у Григорія і в неї. Дома, здавалося, просиджував із найбільшою відразою і з усилуванням.

— Ходиш до Рахіри і хочеш її сватати, та не видиш, що витоптуєш мені дорогу до гробу! — докоряла йому іноді Марія. — А моя сива голова не має нікого, крім тебе! Михайликові заступила куля життя, — хто заступиться за мене та й за тата на старість у немочі?

Він уже не встане! Не встане, щоб і тебе вирвати з кігтів твоєї доленьки!

На те його очі запалювалися неприязним блиском, і він відказував із відражаючою злобою:

— Прикличте собі його посмертними обідами, яких не щадите за його душу, та най вашу сиву кіску сплете, а мені нехай прірве дорогу до Рахіриї Він усе вас слухав. Спробуйте! Вже доволі годували ви людей за його душу; різали дріб, безрогі, марнували хліба свого і купованого з міста, напували, чим знали. Час, аби прийшов уже подякувати за все! А до мене не мішайтеся!

На такі жорстокі слова прокидалася в її душі страшна ненависть, жаль до нього зростав у безмір, і вона мов із трійлом у серці оставалася.

Чим більше горнувся він до дівчини, тим більше огірчав її серце, тим більше ображував нетерпливу душу, що, крім любові до нього і його добра, не бажала більше нічого. Цілим єством, що перейняте було наскрізь лише ним одним, бажала його мати коло себе, хотіла, мов у нагороду, мати в себе за всі перебуті муки й жалі його, і знов цілковито, як малу дитину. Дрижала й розпадалася над ним, але він ледве глянув у той бік, як вона за чим побивалася.

До того, й Рахіра дратувала її розшарпану душу.

Де й не здибле її, всміхнеться зухвало, кине їй услід обидне слово.

Раз здибала її Марійка в полі й обдарила добрими гупаками.

— Не лишиш мені хлопця, відьмо, будеш іще довго матригуною годувати та кров мою пити?

— Буду пити, доки мені схочеться; а вам зась до мене! — верещала вона на ціле поле. — Гадаєте, я Анна, що її ви з розуму звели? Чекайте ще, чекайте трохи!

Відтак за кожним разом, здибавши її, товкла злобно п'ястук о п'ястук і шепотіла:

— А що, сидить Сава коло вас на печі? Га? Настрашився вас дуже?

І Марійка умлівала душею, побачивши її вже здалека, і блідніла по самі уста. А рівночасно поневолі бурилася і її душа проти сина.

Сава був винен, що вона терпіла від тої розпусниці. Через нього було все те, якби не він, не було б того всього. Через нього відкинула й сиротину Михайлову, що бог її мов на розраду подав, а вона й глянути на неї не хотіла. Через нього тепер кругла сирота. Якби він хотів, покинув би ту негідницю, сидів би коло тата й мами і пильнував би їх, як ока в голові. Дівчат ще з десять зможе мати в житті, а тата й маму лише раз бог дає. Лише їх мав, а вони лише ним дихали.

Він був усьому горю причиною, всім кривавим сльозам, якими переплакувала ночі. А він помимо того всього от що доводив. Ніби не бачив і не чув їхнього жалю й гризоти. Вони з жалю землі не чули під собою, а він був злий. Сміявся і підсвистував, коли мати плакала.

Байдужним поступуванням своїм немов протер очі її душі і її саму мов отверезив.

З часом дійшла до пересвідчення, що він наложив на брата руку. З часом… Там, на пустім полі, в бурдею, що запався до половини в землю, без свідків і суддів, в найглибшій тишині й на самоті, дійшла до страшного висновку. В тихих, ласкавих ночах місячних, і коли з розкуйовданим волоссям і вогкими очима передумувала кожний поступок і вчинок свого одинака.

Не була вона так шляхетно сформована, як її чоловік, жадала для себе більше. І через те, що жадала більше, дійшла до сумних досвідів…

«Йому землі хотілося, і через те станув йому в дорозі Михайло! Рахіру треба годувати! Землі не стане!» — так умовляла себе, а з тим падали, мов жаріючі вуглі, і поодинокі слова людей в запустілу душу, що все десь-не-десь перелітали повз її слух.

Часом прямо питала його:

— Саво, де Михайло? Таже ти з ним у ліс пішов, я знаю!

Тоді прямо любувалася його видом, як він блід і як його очі розширялися і гляділи на неї з холодним блиском.

— Де Михайло?

— Чому ви його не пазили[118] Куди хотів, туди пішов! Було не заводити за ним, як був у війську! Тепер всадіть собі самі ніж у душу, а не другим! Я нічого не знаю!

І забирався їй з очей.

«І ніколи не згадає його! — говорила собі гірко у душі. — Неначеб не мав ніколи брата!»

І справді, для Сави не існувала пам'ять про брата. А коли й згадав його іноді хто при нім, він оставав глухий і німий, мов мур. Затинався і замовкав за кожним разом. Хто б хотів був на силу видобути з його уст ім'я брата, був би скорше того дива дожив, що він сам себе калічив би. Лише очі його миготіли боязко, грудь дишіла тяжко, мов із раптової втоми. Він засапувався, блід, а уста кривилися болісно. Таким чином приводив матір до божевільного обурення проти себе.

І так стягнув на себе те, що мусив стягнути.

Ненависть матері.

З певним кроком, з блідим видом і палаючим зором.

Вся її любов, якою квиліла за ним колись, все її почуття для нього, що колись робило її сильною, відважною, беззглядною, зібралось в одно-одніське могутнє почування — в материнську ненависть.

Вона почала клясти.

Зразу шепотом, зрідка, жахаючися сама своїх страшних