Зима у горах - Джон Вейн
Аж дивно, як люди вганяють плин свого життя в колію якоїсь рутини. Вам, Дженні, я міг би й не говорити цього — адже Ви самі потрапили в таку колію і чудово все усвідомлюєте. Моя колія була дуже глибока. Я вчепився за свою жалість до Джеффрі, бо якби не опікувався ним і не платив за це дзвінкою монетою самозречення, то вважав би, що не маю права жити. Та й Ви вважаєте, що не матимете права жити, якщо покинете чоловіка й позбавите своїх дітей затишної пристані, де про них дбаєте ви двоє. Тому Ви зрозумієте мене: я не збираюсь напускати туману, вживаючи гарних слів. Буває так, що тоді люди починають вірити, ніби вони не мають права жити, і тоді кінчають самогубством. Це хвороба, яка веде до смерті. Людина відчуває, що, замість брати участь у життєвій учті, вона стоїть осторонь, паче непроханий гість, до якого піхто навіть не збирається заговорити, якому ніхто не запропонує склянку вина, що вона приречена стовбичити на протязі біля дверей, не привертаючи до себе нічиєї уваги. І тоді людина тихо ступає за поріг і зникає.
Якщо кілька останніх фраз створюють у Вас враження, ніби я колись хотів заподіяти собі смерть, то воно помилкове. Аж так далеко по похилій площині я ніколи не скочувався. І тільки через одне: Джеффрі забрала від мене найдобріша з усіх ро з’єднуючих сил, бо смерть завжди легше пережити, ніж розлуку чи зраду. Я доглядав його всі дні й ночі., які було йому відпущено. Під кінець, коли він уже не підводився з ліжка, я найняв доглядальницю, але все одно й сам був біля нього. До самісінького кінця я брав від нього силу — силу, й самовиправдання, й прощення. Не в прямому розумінні від нього — адже він і на думці не мав, що мені треба щось прощати. Але ж я знав, що треба. Я повинен був дістати прощення за те, що мені поталанило, за те, що крокви й цегла впали так, а не інакше.
Не можу сказати Вам, від чого номер Джеффрі. На мене висипали стільки медичних термінів, що я переконався: Джеффрі помер тому, що протягом двадцяти років він був Джеффрі, тим самим Джеффрі, якого повернули до життя після дев’ятнадцятигодинного перебування в пеклі. Всі оті двадцять років у нього була церебральна ішемія — так звичайно називають це лікарі. Потім виникли різні ускладнення, і всі з довгими назвами, які означали лише одне: він стомився. І вже не міг боротися за життя.
Отож, Дженні, його смерть не була для мене надто тяжкою, я переніс її спокійно. Надів чохли на меблі, тихенько зачинив кватирку й приїхав сюди, маючи намір попрацювати, а крім того, ще й рожеві мрії подбати про власний добробут, про своє майбутнє. Якщо не брати до уваги Джеффрі, то в усьому іншому я завжди був страшенним егоїстом. (І навіть про нього піклувався, як уже було сказано, лише для того, щоб позбутися пічних кошмарів). Усі мої інші стосунки із світом були так чи інакше пов’язані з Джеффрі, і я ніколи не відчував духовної потреби витрачати свої сили на когось іще. Крім Марго — я таки щиро кохав її, і, безперечно, вона була мені дуже потрібна... але я вже говорив про це. Коли я приїхав у Карвенай, то прийнята мною програма полягала в тому, щоб дати волю своєму себелюбству, клопотатися лише власного особою і, чорт забирай, робити це з цілковитим переконанням, що так воно й треба.
І ось тепер я сиджу тут у передсвітанкових сутінках, самовільно, паче бродяга, залізши в покинуту каплицю, яка вже більше не каплиця, а чиєсь любовне гніздечко, і розумію виразно тільки одне: всі оті мої гарно розроблені, особисті плани зруйновано. Мені здавалося, що я вже надто старий, щоб змінюватись, мені здавалося: щоб жити в злагоді з самим собою, я мушу зробити останнє значне зусилля — звикнути до смерті Джеффрі, — і я радів з цього. Всякі зміни болісні,— так казав я собі; зрештою, квітень — найжорстокіший місяць з усіх. Але зараз, перш ніж я закінчу цей лист і порву його, кипу в грубку або, моя кохана, можливо, навіть надішлю Вам, щоб ви наділи свої великі чорні окуляри й прочитали його, коли поблизу нікого не буде, я хочу смиренно й радісно зізнатися Вам, що я справді змінився,— я виявився не надто старим, не надто черствим і не надто холодним: гори змінили мене, і море мене змінило, і стрімчаста дорога до Лланкрвіса й назад, і Герет, і його мати, і Медог, і «Гуїлім черокі», і Маріо з його кучмою волосся, і Райанон, якої я бажав, і ви, якої я хочу і яку кохаю, і Айво з Гіто — ви всі зробили мене іншим. Я не порозумнішав, відколи зійшов тут з поїзда в жовтні, але став мудрішим, трохи мужнішим і набагато, набагато вільнішим.
І за все це прийміть моє благословення. Прийміть його, і хай воно завжди буде з Вами й осяває життя навколо Вас, бо годі провести чітку межу між тим, де кінчається воно й починаєтеся Ви. А тепер, оскільки від безперервного писання в мене склеплюються повіки й зводить пальці, я лягаю в ліжко й спатиму, поки настане час іти на роботу — на мою безглузду, сумну, відважну, безнадійну видимість роботи, що є не роботою, а проте для мене найважливіша за все, крім мого кохання до Вас».
Не перечитуючи, кін великими й нерозбірливими літерами швидко вивів у кінці листа «Роджер», кинув купу зіжмаканих аркушів на стілець і, повалившись на ложе фрейлейн, заснув. Коли будильник розбудив його, він втомлено підвівся, неквапом рухаючись, поворушив у грубці, приготував чай, одягнувся,— минуло з півгодини, перш ніж він згадав про лист — потім, зібравши списані аркуші, абияк згорнув їх і, не перевіривши, як вони лежать, запхав усе в конверт. Бій зробив це не тому, що вирішив надіслати листа, а скоріше для того, щоб відвернути від нього свої думки, щоб позбутися отих списаних аркушів. Але вдень, в перерві між рейсами, він
