Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Урожай цього року буде добрим, — похвалився він.

— Ми вже з Петром чекаємо на вашу грушовицю, — сказала я.

Грушки були великі й гнули до землі гілки. Але тільки пан Бертак знав, коли в них найбільше цукру і коли саме треба з дерев зібрати врожай.

— Ви колись мені показували, де жив той Букетник, — згадала я.

— Ти маєш на увазі Вацека?

— Ви ще казали, що він збирав трави.

— Їхню хату знесли першою. Вона завжди пахла травами, — сказав пан Бертак і дивився задумано поперед себе. — Тільки Вацек був буркотун, люди його боялися або вважали дурнем. Але твій дід із ним приятелював.

— Він лікував людей?

— Вацек знався на хворобах, дівчинко! У нього вдома були лікарські книги, і він постійно сварився з лікарем, який тоді приїжджав до них у село. Сварився й зі священиком…

— Чому?

— Не хотів ходити до церкви. Казав, що вірить в Ісуса, але не в церкву.

— А ви знаєте, де він тепер живе?

— Він отримав квартиру в місті, але, наскільки знаю, він врешті поїхав до брата в Уєзд.

Я озирнулася, коли вже йшла. Особливо гарне затишшя. Біловолосий старий під деревом, усипаним грушками.

Я пішла лукою, біля помосту, пройшла краєм лісу й повернулася з іншого боку до села. Уже здалеку побачила дві постаті біля воріт нашої хати. Приклала бінокль до очей. Це були батьки. Тато в легкому піджаку й мама в костюмі, який вона вдягала дуже рідко. У мені щось завмерло. Щось сталося з Гонзою, відразу спало на думку. Я заповзялася бігти й махати їм здаля, бо вони вже збиралися йти.

Коли ми сиділи на кухні, я вже була спокійною. Мама мені розповідала, що їх привіз знайомий і за годинку забере. Тато роззирався й поки що не сказав жодного слова. Це були його перші відвідини. Я показала йому двір і провела по хаті. Коли мама завершила розповідати, він звернувся до мене зі своїм суворим виразом.

— Ти не працюєш?

— Поки що лишилася вдома…

— Уже почався навчальний рік, я гадав, що ти хоча б десь почнеш учителювати.

— У мене тут багато хатньої роботи, тату, а ще я перекладаю з німецької…

— Ми відправили тебе вчитися, щоб ти цілими днями сиділа в цій старезній хаті?

Тато підвівся й посунувся до дверей. Він не слухав, що я йому кажу. Вийшов надвір, мама у дверях всунула мені в руки пакет. Ми на хвильку обійнялися, бо тато був уже біля воріт.

— У вас іще є час, — загукала я до нього.

— Ми підемо йому назустріч до закруту, — сказав батько й повернувся до мами.

На мене вже не дивився.

— Ви не почекаєте Петра? Він би відвіз вас додому.

Я стояла перед хатою, тримаючи в руках пакетик.

Кілька шматків бабки у фользі.

Восени до нас припинила їздити пошта. Що від грудня до нас перестане їздити поштова автівка, я дізналася від поштарки. Офіційно село не існує, тож пошта буде приходити тільки на адресу поштамту в Тині.

Одного ранку ми з паном Тушлом вигадували лист на адресу поштового відомства, але потім я зненацька підвелася, витягнула аркуш із машинки й зім’яла його.

— Потрібно інакше, пане Тушле, — сказала я, у голові вже був план.

Наступного ранку я мала до поштарки прохання з аргументами. Вона ствердно хитнула головою, водій теж. Потім я відразу побігла до хати номер вісім, лише у футболці й капцях, які взула на порозі.

— Вона спробує домовитися з керівником пошти, щоб автівка зупинялася на закруті біля зупинки автобуса, а я забиратиму пошту для всіх і розноситиму її по селу.

Пан Тушл запросив мене на суп. Каструля була вже на плиті, вода кипіла. Із вікна його кухні виднілися блискучі стовбури яблунь, а за ними, ніби віддалені куліси, силуети охолоджувальних веж електростанції. Вони нагадували пісочний годинник. Я подумала про те, скільки нам відрахували часу, і зрозуміла, що ми тут лишилися, як купка безнадійних потерпілих.

— Іноді я здаюся собі дурепою, бо взагалі сюди переїхала.

Пан Тушл мовчав. Ми їли суп, одне навпроти одного за столом, скатертина чиста й випрасувана, на стіні картина в рамці, замок Глубока, вишитий