Червоне і чорне - Стендаль
Та боже ж мій! — думала вона, мало не плачучи. — Хіба він не бездоганна людина? Адже він неперевершений взірець сучасного виховання. Досить лише глянути на нього, і він завжди знайде щось приємне і навіть дотепне сказати вам. Він сміливий… Але який дивак цей Сорель, — сказала вона собі, і вираз нудьги в її погляді змінився виразом гніву, — адже я попередила його, що хочу з ним поговорити, а він навіть не зволив підійти!»
IX. БАЛ
Розкішне вбрання, блиск свічок, аромат; скільки гарних рук і чарівних плечей! А квіти! А хвилюючі арії Россіні! А картини Сісері! Ах, просто дух захоплює!
«Подорожі Узері»
— Ви в поганому настрої, — сказала Матильді маркіза де Ла-Моль. — Повинна вам зауважити, що показувати це на балі непристойно.
— В мене просто голова болить, — відповіла Матильда зневажливим тоном, — тут нічим дихати.
В цю хвилину, ніби на підтвердження слів мадемуазель де Ла-Моль, старий барон де Толлі знепритомнів і упав: довелося його винести на руках. Заговорили про апоплексичний удар; подія була дуже неприємна.
Матильда не виявила до неї ніякого інтересу. Вона взяла собі за правило ніколи не дивитись на старих і взагалі на всіх тих, хто говорить про щось сумне.
Вона знов пішла танцювати, щоб не чути розмов про удар, якого, до речі, й не було, бо через день барон знову з’явився в товаристві.
«А пан Сорель все не йде», — подумала вона знов, кінчивши танець. Вона вже почала шукати Жюльєна. Очима, коли добачила його в другому залі. Дивна річ — він, здавалось, втратив свій звичайний вираз непорушної байдужості; зараз він зовсім не був схожий на англійця.
«Він розмовляє з графом Альтамірою, з моїм засудженим до страти — подумала Матильда. — Очі його палають якимсь похмурим вогнем; він подібний до перевдягненого принца; а скільки погорди в його погляді!»
Жюльєн, продовжуючи свою розмову з графом Альтамірою, насаджався до того місця, де була Матильда. Вона пильно придивлялася до нього, шукаючи в його рисах ті високі якості, якими людина може заслужити честь смертного вироку.
Коли вони проходили повз неї, Жюльєн говорив графові Альтаміру:
— О! Дантон — це була людина!
«Боже праведний, — невже він як Дантон? — сказала сама собі Матильда. — Але в нього таке благородне обличчя, а Дантон був страшенно бридкий, здається, справжній різник».
Жюльєн був ще досить близько від неї; вона, не задумуючись, покликала його і з властивою їй самовпевненістю запитала, сама усвідомлюючи незвичайність цього питання в устах дівчини:
— Хіба Дантон не був різником?
— Так, в очах деяких осіб, — відповів Жюльєн з неприхованим презирством; очі його ще палали від розмови з Альтамірою. — Але, на нещастя для людей знатних, він був адвокат в Меріна-Сені! Інакше кажучи, мадемуазель, — додав Жюльєн злим тоном, — він почав свою кар’єру, як і багато з тих перів, яких я тут бачу. Безперечно, е погляду краси, Дантон мав величезну ваду: він був дуже бридкий.
Останні слова він вимовив поквапливо, якимось незвичайним і неввічливим тоном.
Жюльєн почекав хвилинку, злегка нахиливши корпус вперед, з виглядом погордливого смиренства. Здавалося, він казав: «Мені платять за те, щоб я вам відповідав, і я живу на цю платню». Він навіть не зволив звести очей на Матильду, а вона дивилась на нього своїми широко розкритими прекрасними очима, немов його рабиня. Мовчання продовжувалось, і він нарешті глянув на неї так, як слуга, що чекає наказів пана. І хоч очі його зустрілися в пильним і якимось дивним поглядом Матильди, він відійшов від неї з підкресленою поквапливістю.
«Він же справжній красень, — подумала Матильда, немов прокинувшись нарешті від своїх мрій. — Чому ж він так вихваляє потворність? Ніколи він не думає про себе. Ні, він зовсім не такий, як Кейлюс чи Круазнуа. У цього Сореля е щось схоже на мого батька, коли він так чудово розігрує роль Наполеона на балу! — Вона вже зовсім забула про Дантона. — Ні, сьогодні мені справді нудно». Підхопивши під руку брата, вона, хоч як було йому неприємно, змусила його пройтись з нею по залах. їй заманулось послухати далі розмову Жюльєна з засудженим до страти.
Юрба була величезна. Все-таки Матильді вдалося наблизитись до них у ту хвилину, коли Альтаміра за два кроки поперед неї підходив до підносу з морозивом. На півобернувшись до Жюльєна, він продовжував з ним розмову. Раптом він побачив чиюсь руку в гаптованому золотом рукаві, яка простяглася теж за морозивом. Шитво, очевидно, привернуло увагу графа. Він обернувся, щоб подивитись на людину, якій належала ця рука. В ту саму мить у його очах, таких благородних і щирих, з'явився вираз ледве помітної зневаги.
— Ви бачите цю людину, — сказав він тихенько Жюльєнові, — це князь Арачелі, посол. Сьогодні вранці він вимагав у вашого міністра закордонних справ, пана де Нерваля, щоб мене видали як злочинця. Гляньте, ось він сів грати в віст. Пан де Нерваль схиляється до того, щоб видати мене, бо в тисяча вісімсот шістнадцятому році ми вам передали двох чи трьох змовників. Якщо мене видадуть нашому королю, я буду повішений через двадцять чотири години. І заарештує мене один а отих красенів з вусами.
— Падлюки! — скрикнув Жюльєн майже голосно. Матильда не пропустила жодного слова з цієї розмови.
Вся її нудьга зникла.
— Не такі вже й падлюки, — заперечив граф Альтаміра. — Я заговорив про себе просто, щоб дати вам яскравий приклад. Гляньте на князя Арачелі: що п'ять хвилин він поглядає на свій орден Золотого руна, бо не може отямитись від радості, що на грудях у нього таке брязкальце. По суті, цей сердега є просто якимось анахронізмом. Сто років тому орден Золотого руна був справді надзвичайно почесним, але тоді князеві не дозволили б про нього й мріяти. А тепер серед людей благородного походження тільки якийсь Арачелі може отак радіти йому. Він би ладен був повісити ціле місто, аби лиш заслужити цей орден.
— Невже він дістав його такою ціною? — спитав Жюльєн з гіркотою.
— Та ні, не зовсім так, — холодно відповів Альтаміра»— здається, він наказав кинути в річку в себе
