Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська
Це не був сон, це не була видумка, це була правда.
Її праця була непридатна, її годі було друкувати, а це значило те саме, що вона була непридатна і з неї не було хісна. По якійсь хвилині засміялася здавленим сміхом. Вона була горда і бутна, і її гнало, мов орла, вивинутися у висоту, і за те лежить тепер із розтрісканими крилами і ледве дише!
Що за сором і що за упокорення! Чи не глумився цілий світ над нею тайком, тихо з усіх закутків? Бо вона відчувала на собі тепер наслідки такого глуму. А далі, чи на ній не було ніщо правдиве, і це ніщо грало в її житті головну роль? Чи це було фальшивим золотом, а вона, пристроюючися ним, хотіла так перебрехатися через життя. Чи вона ошукувала всіх на кождім кроці, лицемірила неустанно і вмовляла в себе все, навіть і всяку красу?
Ах, їй недоставало змислу для дійсності, і вона грала лише якусь комедію! Он там на столі лежала каліка, лежала та її «праця», що її «дух» витворив, а з неї хісна нема. Вона змалювала там свою душу до наготи, всі чуття свої, так мовби з непорочного тіла скинула одіж, а проте повість по прочитанні відкинули! Ні, вже таке упокорення!.
Вона була рада якнайглибше в землю запастися.
Чи, може, те все було смішне?
Може. Але вона не могла сміятися. Вона була така обезсилена і не завдавала собі труда, аби це знесилля скинути. Понурі, однозвучні тони, однобарвність — це її душа.
Полумінь освічувала це місце, де вона сиділа. Вона встала і похилилася над сплячою Діаною; трохи згодом закликала її з напругою.
Вона спала.
— Діано!
Звір підняв ліниво голову і дивився через хвилину на Наталку. Відтак простягнувся на всю свою довжину, позіхнув так, що аж язик склубився йому в роті, і притягся покірно до її ніг.
— Діано!
Діана поклала голову звичайним способом на коліна своєї пані і дивилася на неї з сумною щирістю.
— Так, — сказала і дивилася на звіра майже тупо. — Що ж тепер? Правда, що нічого?
Звір зітхнув і дивився їй далі слухняно в очі.
— Все, що досі було, було дрібне, але це велике. Напр., розчарування моє перше в порівнянні з цим! Чи ж не так? Тамте мало барви, мало якесь життя і могло викликати і сміх, але це?. О, тепер наступає втихомирення! Чи, може, сповняти дальше безкровні вчинки, лакейські послуги і брати в нагороду зношену одежу? Дошкулювати другим німим благанням, не давши ніколи щось від себе? Гей, як же це погано і не гідно чоловіка, але до того ми все такі занадто великодушні, Діано! Чи ждати на того з Індії і «взяти» його? Але ж бо тоді, коли він пізнав її, не були ще в її душі повривані струни, котрих гра сама настроїла його так супроти неї. Тепер вони повривалися в неї, і вона обманила би його собою. О, це буває так завсігди. Одна неміч тягне за собою і другу так, як одна лож тягне й другу за собою. Виходити заміж тому, що женщині не остається нічо, крім того, значить те саме, що зневажати мужчину і понижати його в вартості. А того вона не хоче вчинити. Йому ні. Вона його надто поважала а замного любила, її серце переповнене для його несказанною любов'ю і красою, а в деяких хвилинах здавалось їй будто би він пересилав їй свої мрії, прегарні, переткані якоюсь ніжною, ледве зрозумілою тонкою любов'ю і красою його независимої, замкненої душі. І вона відповідала йому також мріями. Напр., коли сиділа сама в сумраці своєї тихої в'язниці, уявляючи собі його своєю буйною уявою десь далеко по полудні. Відповідала також так. Мріла, що коли він поверне, то привітає його не тим, що «ждала» на його, а тим, що працювала і що її сила розвинулася вже і пливе бистрим потоком також до «полудня». І він зрозумів би її і був би з неї гордий, і все сплелось би в якусь пишну картину і в якесь невимовне щастя.
А так?
У ній задавили те, що її могло повести до «полудня», що грало вже з дитинства тисячними тонами в її душі. Вбили те, що живило її духа і могло заступити всю розкіш світу, в чім вона кохалася; а саме тупе тіло йому зберегти — вона соромилася.
І чи була вона коли дужа?
Того вже не знала. Знала лише те одно, що не підкладе ніколи голови під колеса брудної буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає. Що не піддасться тому, чому опиралася через ціле своє життя і перед чим утікала, мов перед чимсь поганим.
І тому мусить наступити втихомирення.
— Ми не труси, Діано, — прошептала, зморщуючи гордо чоло. — Не правда ж? — І її погляд глипнув несамовито на стіну, на котрій висів тепер в сумраці невидимий револьвер.
Відтак зігнулася низько над звіром, так що аж її лице діткнулося голови Діани. Звір полизав її чутно по чолі і руках. Опісля Наталка подалася знов взад, і її голова упала, як перше, майже безсило на поруччя.
«Ах, матінко моя, що се мусила бути за безсонячна днина, в котрій ти мене на світ привела! Чи тому мусило мене сонце уникати і я, мов його світла не гідна, тинятися лише в тіні і не зазнавати його тепла? А ти, бабуню; ах, ти любила мене! — По її устах заграв на хвилину слабий усміх. — Ти наказувала гамуватися, наказувала оставатися чистою, гордою, не піддаватися немочі і лжі. І чи я не слухала тебе, бабусенько? О, я ж пам'ятала твої прикази. Але я, може, бувала замало горда, а піддавалася надто чуттям. Може, може! Може, оце моя провина. Ох, прости, бабусенько! Тебе не було, ні нікого не було в мене, і воно само вело мене життям. Думала я, що запровадить до раю.»
Пізніше мала почуття, мовби в її грудях накипіла кров. Дивилася неустанно напіввідомкненими очима на револьвер. Ні, ні, вона відійде.
