Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

«А ви кажете — гуманізм, християнство, братолюбство… Ще й „комуністичні ідеали“ …» — гірко промовив Максим у думці, невідомо до кого, та й пішов у мряку.

Шлях за сільцем ішов у степ — у рябий степ, укритий мерзлою чорною ріллею й латками снігу. Максим не пішов туди. Він звернув на бічну доріжку, що вела в чисту снігову пустелю лугу, за яким маячіла темним обрисом стіна лісу, й пішов тією доріжкою.

* * *

«Попід гаєм шлях–доріженька,

Широкая та й убитая.

Широкая та й убитая,

Слізоньками перелитая…»

Це так у пісні співається. А в дійсності це була така–от собі звичайна доріжка. І тільки тому, що вона крутилася попід гаєм, пісня зринула та й снувалася в Максимовій голові. Снувалася журно й зовсім недоречно. Але зовсім ніби й правильно. Щодо «слізоньок», то це якраз і було недоречно, бо саме це відганяв від себе геть Максим. Йому пригадалися тюремна камера й друг Микола — на Холодній горі. Там вони сиділи й співали багато пісень. А серед тих пісень була одна, ще ліпша, ніж ця, Миколина улюблена — «Забіліли сніжки, забіліли білі…». Це чи не найтрагічніша з усіх пісень. Вона, мабуть, найбільше підходяща була б от тепер. Але тільки тому, що вона така безмежно трагічна, від якої ридати хочеться, Максим гнав і її з думки геть. Геть! Усі ці тужливі пісні добре співати за чаркою горілки, в рідному колі, щоб було з ким разом сумувати й мріяти розчулено, а то й поплакати та пожаліти себе взаємно. Або ж співати з товариством у такому стані, коли ще докладно не відомо, як з тими «сніжками» буде. Але коли–от перед тобою вже справді, та ще так–от, забіліли сніжки і вже тобі побіліло в очах і на губах, а біля тебе нікого нема — не то щоб слухати, а бодай щоб хоч колись посвідчити, де ж ти дівся, — то тоді таку добру й правдиву пісню може співати тільки якийсь безнадійний скиглій, що навіки вже втратив почуття гумору.

Тому Максим із усього їхнього з Миколою тюремного репертуару вибрав іншу пісню — саме ось оцю, про доріжку, що йде попід гаєм. Власне, він і не вибрав її, вона сама вибралася — зринула та й бриніла собі. Максим тільки не заперечував, бо вона була до серця.

Доріженька петляла, а пісня линула рівно — сувора пісня рішених на все.

«Підем, братця, у вишневий садок,

Та й наріжем черешневих гілок,

Та й будемо вимірятися,

Котрому в солдати вибиратися».

Це мужня пісня. Не весела, але й не слізна. Сувора. І могутня в своєму ритмі. Це тобі не «Забіліли сніжки…». От поміряємось на тих палицях із черешневих гілок, і тоді вже не нарікай, брате. Зціплюй зуби й смали просто в солдати. «Бачили очі, що купували». Отож — чеши навпростець. Переможеш — житимеш. Не переможеш — трупом ляжеш…

Так, це пісня тих, що ходять тяжкою ходою вперед і ніколи вже не вертаються назад.

Це, може, пісня й про нього…

Але Максим не співав її. Навіть і не мугикав. Він собі йшов, а пісня теж ішла поруч. Пісня сама собою, а він сам собою. То, либонь, співав пісню Микола, друг його вірний, відважний і завжди до кінця рішений. Під цю пісню Миколину Максим і йшов собі далі, як вела його «доріженька попід гаєм».

Але йшов він зовсім не попід гаєм, а лише дивився на гай, що сизів ген там за лугом. Тим часом навколо були самі верболози, очерети, попрострілювані одинокі берези, порозкидувані й поламані рибальські верші біля старих ополонок… Ось натрапив на забутий і подертий невід, розвішаний на латах та стовпах… Потім — якесь череп'я… Далі — недогризений собаками дохлий кінь… Ще далі — свіжа ополонка… Раптом — тин. І нарешті раптом — хата! Максим аж здригнув, — хата виступила несподівано з–за густого очерету та кущів верб і переступила дорогу.

З якої речі хата? Ага. Лівий берег тут нагло висунувся далеко в луг мисом і перетяв дорогу Максимові. А скраєчку того мису приліпилось село, і крайня хата з того села, відбігши від усіх, зійшла от униз і стала аж біля ополонки.

Двері в хаті були відчинені навстіж у сіни, а з димаря йшов димок.

Максим пильно озирнувся навколо, по всіх суміжних городах і на луг — чи немає ніде нікого? А переконавшись, що ніде не було жодної живої душі, швидко попростував у сіни. З сіней відчинив двері в хату.

— Добридень…

— Добридень.

І більше ні слова у відповідь. І Максим ні слова. Сів собі на лаві, блаженно простяг ноги і, нічого більше не бажаючи, тільки отак сидіти, дивився просто себе, в розтоплену піч…

Помалу пошукав очима, хто ж то сказав йому «добридень». Посеред хати сидів чоловік і крутив однією рукою жорна. Друга рука була на перев'язі. Він був молодий, нахмурений, у військових штанях. Крім нього, в хаті не було більше ніякої живої істоти. Чоловік крутив собі жорна — і ні пари з уст. Потім зупинився й подивився запитливо на гостя.

— Трішечки б води… — попросив хрипко Максим, аби подати бодай якусь причину, чого ж це він забрів сюди.

Тим часом очима блукав по хаті. Безсмертна українська хата! Зворушливо–трагічна «національна святиня», гордощі всіх «пророків» і «апостолів» його бідолашної нації!.. Чорна й перекошена, з манюсінькими запотілими віконечками, з мокрою слизькою глиняною долівкою, з купами сміття й лахміття в закутках, холодна, вогка, ще й з смердючою помийницею біля дверей… Апотеоза злиднів!

Але все ж таки як у ній гарно. І сумно, і гарно.

Господар подав води. Поки Максим пив, він пильно–пильно дивився на нього, на його репані закривавлені губи, на босі й теж репані ноги, чорні від синців, закипілої крови й бруду, дивився на його вогке лахміття… Потім зітхнув тяжко і проговорив з тривогою й безмежним співчуттям:

— Я теж учора тільки прийшов. Отак… — І враз із притиском і з щирим попередженням: — Слухай, чоловіче добрий!.. (Озирнувся.) Вчора німці в цьому селі ось наловили чоловіка з сорок нетутешніх… отаких–от… нашого брата все… І всіх розстріляли!.. Як партизан… Чи ясно?

— Ясно…