Безмірна залежність - Лола Астра

переживала, що він зробить це з ввічливості, що він буде відсторонюватися від мене, а потім і зовсім зникне. А це буде дуже боляче. На жаль, Ілля був не з тих чоловіків, хто прямо може сказати «ні», він боїться відкритих конфліктів, любить ховати голову в пісок, і мені доведеться самій здогадуватися про те, що сталося.

Це була болісна ніч, тому що Ілля мені так і не відповів.

Наступного ранку відразу з вокзалу я поїхала на роботу. Ніхто там не знав, де і з ким я була, крім моєї начальниці і двох дівчаток, з якими ми разом сиділи в кабінеті. Я розповіла їм про те, якими щасливими ми були з Іллею в ці дні, поділилася своїми страхами.

— Не хвилюйся, — сказала одна з дівчаток. — Він уже не той, яким був колись, він відповість тобі, а потім і приїде. Може, ще весілля ваше зіграємо. Все буде добре.

— Ах, якби, — зітхнула я і в черговий раз заглянула в телефон. Ще було рано, Ілля, швидше за все, спав, і все ж на душі було неспокійно.

Ілля написав мені о другій годині дня:

«Кохана, не забудь зайти до вагону-ресторану і купити всіляких смаколиків, які ми з тобою так полюбляємо».

Я зітхнула з полегшенням. Повідомлення було в стилі Іллі, і в ньому я не відчула ніякої відчуженості.

«Я вже повним ходом працюю. Але, до речі, почала ставитися до всього спокійніше. Зустріч з тобою на мене добре вплинула».

Ілля відповів приблизно через три години:

«А у мене біля будинку сьогодні вертоліт пролітав! Я просто був в шоці!»

Ілля надіслав фото з видом зі свого вікна, і я дійсно побачила вертоліт. Я вирішила одразу йому не відповідати, щоб наше спілкування повернулося в колишнє спокійне русло. Коли я була з ним у Німеччині, то побачила, що Ілля рідко заглядає в месенджери, тому відповідає із запізненням, і щоб не набридати йому, я теж повинна була себе контролювати.

Але через п'ять хвилин Ілля надіслав мені ще одне повідомлення. Це було відео.

«Ну, що, — питав він, дивлячись в камеру, — вдома вже?»

Відео було зовсім коротким, він стояв на станції метро. Це означало, що Ілля йшов по вулиці і думав про мене, надіслав це відео, посміхався на ньому так лагідно і трохи невпевнено, немов теж хвилювався, що я зникну. Ні, коханий, не бійся, я завжди з тобою, моя любов завжди поруч.

Його повідомлення мене заспокоїло: все було, як раніше, а може, і краще, адже тепер я знала справжнього Іллю і його характер. Я його розуміла.

Наступного дня вранці я надіслала Іллі фото в светрі, який ми разом купили, зі словами: «Впізнаєш?»

Трохи пізніше він відповів: «Впізнаю фігуру своєї коханої жінки».

Що сказати, я була щасливою.

Увечері, перебуваючи в доброму гуморі, я поїхала до батьків. Подарувала їм сувеніри, показала зроблені фото та розповіла про Іллю.

— Поруч з тобою на фотографіях навіть він виглядає красивим, — сказала мама. Її збентежило, в яких умовах живе Ілля і що він не працює, але його добре ставлення до мене розтопило її серце, і вона перейнялася до нього симпатією.

— Наше розставання восени змінило його, мамо, — казала я захоплено, — я відчуваю, що він змінився, я йому подобаюся. Питання полягає тільки у відстані і його інертності, він може просто не захотіти змінювати своє життя.

— Але невже ти б змогла жити в таких умовах? Збирати пляшки? — обережно запитала мама. — Сприймай його як звичайного коханця, але не коханого, з яким можна побудувати серйозні стосунки.

— Намагаюся, — відповіла я, зітхаючи. Але як пояснити мамі, що тепер я без Іллі не зможу?

Увечері, абсолютно несподівано, на мене чекав сюрприз — Ілля зателефонував. Так, я йому безперечно небайдужа! Нічого не змінилося! Ми розмовляли, як і раніше, про все і ні про що, жартували, згадували зустріч.

— А я вчора у сестри був, — сказав він. — Подарував їй і дітям твої подарунки.

— О, і як їм? — я була щаслива це чути.

— Сподобалися! Сестра дуже здивувалася, а племінник мій, уявляєш, розфарбував тигра в кольори українського прапора. Я навіть сфотографував, зараз надішлю.

Ілля робив мене частиною свого життя. Олені був закритий доступ до його сім'ї, а для мене ці двері починали відкриватися. А все тому, що я поважала Іллю і його світ, я хотіла і намагалася любити його безкорисливо, дарувати свободу і нічого не вимагати натомість.

— А коли ти їдеш до Тюмені провідати батьків?

— Певно ще не знаю. На наступному тижні. Може, в середу, — відповів він, і я здивувалася такій відповіді.

— Ти хоч попрощайся зі мною. Я буду за тобою сумувати.

— Звичайно, я тобі скажу. Не хвилюйся.

Трохи пізніше ми побажали одне одному на добраніч, і я щаслива лягла спати.

Наступного дня я не писала Іллі, щоб не набридати. Нічого не змінилося — я так само повинна була контролювати свої емоції і дії, аби не пропасти остаточно, не впасти в цілковиту залежність. Ілля теж мені не писав, але, знаючи його, я розуміла, що йому потрібно відпочити без мене, подумати, занадто багато всього між нами сталося. Йому треба було вирішити для себе, чи потрібно йому все це.

За весь день він так і не написав, і я лягла спати, а на ранок виявила від нього пропущений виклик. Я зраділа, хоча і гнівалася на себе за те, що відключила інтернет на ніч.

Я написала йому, побажала гарного дня, а в обід Ілля надіслав мені два якихось аудіофайли: це виявився реп у виконанні його