Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Це, здається, кімната двадцять сьома на третьому поверсі,— сказав містер Піквік, подивившись на свого квитка.

— Ну?

— Я прийшов сюди, бо одержав цього папірця, — пояснив містер Піквік.

— Покажіть, — сказав джентльмен.

Містер Піквік передав йому квитка.

— Я думаю, Рокерові слід було б примістити вас кудись інде, — промовив містер Сімпсон (бо це й був той жульман).

Містер Піквік думав так само, але в даних обставинах не бажав висловлювати свою думку.

Поміркувавши трохи, містер Сімпсон вистромив з вікна голову, проразливо свиснув і кілька разів поспіль вигукнув якесь слово. Яке саме слово, містер Піквік не міг розібрати, але здогадався, що то було прізвисько Мартіна — різника, бо зараз же сила джентльменів на нижньому поверсі почали гукати: „Різник!“ з тими інтонаціями, з якими цей корисний клас суспільства щодня кличуть з сходів у дворах.

Наступні події ствердили здогад містера Піквіка, бо через кілька секунд у кімнату вступив, захекавшись, занадто огрядний, як на свій вік, джентльмен в синій блузі і у високих чоботах з круглими передками. Слідом за ним ішов другий добродій в чорному, дуже приношеному вбранні і в кашкеті з тюленячої шкіри. Сюртук останнього джентльмена був до самої шиї застебнутий на гудзики всуміш з шпильками, обличчя його було мідночервоного кольору, і ввесь він скидався на сп’янілого капелана, та й справді був священик.

Обидва ці джентльмени, оглянувши по черзі квиток містера Піквіка, висловили: перший — думку, що тут „шахрайство", а другий — певність, що становище безнадійне. Виявивши таким дуже ясним способом свої почуття, вони в замішанні мовчки глянули на містера Піквіка й перезирнулися.

— Як шкода! Саме тепер, коли ми так добре влаштувалися, — сказав капелан, поглядаючи на три брудні сінники, загорнені кожен у вовняну ковдру. Вдень вони купою лежали в кутку, і на них стояли старий, порепаний таз для вмивання, глек з водою і жовта череп’яна мисочка з намальованою на ній блакитною квіткою. — Як шкода!

Містер Мартін висловив таку ж думку, тільки більш кольористими виразами. Містер Сімпсон випустив цілу низку промовистих прикметників, позбавлених, на жаль, речівників, а потім закасав рукава й почав мити городину до обіду.

Поки це все відбувалося, містер Піквік встиг роздивитесь кімнату, що здалась йому надзвичайно брудною і нестерпно смердючою. В ній не було й слідів килимів, завіс або запон. Не було навіть шафи в стіні, а якби вона й була, то туди довелося б ховати небагато чого. Та хоч як їх мало або хоч які малі вони самі, але й залишки хліба, і недоїдки сиру, і вогкі рушники, і шматочки м’яса, і частини убрання, і побитий посуд, і міхи без сопла, і виделки без зубців — надають приміщенню дещо незатишного вигляду, коли вони порозкидані на підлозі невеличкої кімнати, яка править і за вітальню і за спальню для трьох неохайних джентльменів.

— Я думаю, справу все таки можна буде якось полагодити, — після досить довгої паузи сказав різник. — Скільки ви хочете відступного?

— Прошу, що ви сказали? — спитав містер Піквік. — Я щось не добираю.

— Скільки платити вам, щоб ви тут не жили? — розшифрував різник. — Звичайна ціна в нас — два шилінги шість пенсів. Хочете три?

— Та ще й з половиною, — додала особа духовного стану.

— Нехай, — погодився містер Мартін, — це становитиме по два зайві пенси на душу.

— Що скажете? Даємо три з половиною шилінги на тиждень. Згода?

— І ставимо галон пива, — спокушав містер Сімпсон. — Ну?

— І тут же вип’ємо, — запропонував капелан.

— Я так мало обізнаний з тутешніми правилами, — сказав містер Піквік, — що й досі ще не гаразд втямив. Хіба ж можу я жити тепер в іншій кімнаті? Я був певний, що не можу.

На це запитання містер Мартін відповів виразом надзвичайного здивовання на обличчі, потім глянув на двох своїх друзів, і тоді кожен з трьох джентльменів великим пальцем правої руки ткнув поверх свого лівого плеча. Цей жест, недосконало відданий словами „поверх свого лівого плеча", бувши виконаний кількома леді чи джентльменами, звиклими робити його в унісон, має вельми граціозний і тонкий вигляд. Зміст його — легкий, жартівливий сарказм.

— Не можете? — із співчутливою усмішкою повторив містер Мартін.

— Ну, якби я був так мало обізнаний із життям, я проковтнув би й мій капелюх і мої пряжки, — сказав клерикальний джентльмен.

— Та і я, — урочисто додав спортивний.

Після цього вступного слова всі троє артільників одним духом повідомили містера Піквіка про те, що гроші у Флітській тюрмі — такі самісінькі гроші, як і десь інде, що за допомогою їх тут можна дістати що завгодно і що коли вони в нього є та він не шкодує витрачати їх, то за півгодини матиме окрему, чудово вмебльовану кімнату.

По цих поясненнях громада розійшлася із взаємним задоволенням. Містер Піквік до контори, а три товариші до буфету, де миттю витратили п’ять шилінгів, які капелан умудрився вимантачити в нашого героя.

— Я так і знав! — скрикнув Рокер, коли містер Піквік розповів йому, чого він хоче. — Хіба я не казав цього, Неді? Я був певний, що ви зажадаєте для себе окремої кімнати. Давайте поміркуємо. Ви, безперечно, потребуєте деяких меблів? Можу дати їх вам в оренду. Берете?

— З великою охотою, — відповів містер Піквік.

— На другому поверсі є знаменита кімната, що належить в’язневі найвищого суду. Вам доведеться платити за неї фунт на тиждень. Це для вас, я думаю, підходить?

— Цілком.

— Тоді ходім, — і Рокер, кваплячись, схопив свій капелюх. — Через п’ять хвилин справу влаштуємо. Боже ж ти мій! Чого ви відразу не сказали, що хочете влаштуватись пристойно?

Справу і дійсно влаштували живо. В’язень найвищого суду прожив там досить часу, щоб втратити всіх своїх друзів, статки, родину й щастя і натомість набув права на окрему кімнату для себе. Але як йому завжди бракувало скибки хліба, то він радо пристав на пропозицію містера Піквіка й погодився передати йому своє приміщення в неподільне володіння за плату в двадцять шилінгів на тиждень. І з цих грошей він мав платити відступного всім тим, кого адміністрація в’язниці захотіла б посадити в його — тепер містера Піквіка — кімнату.

Поки вони радилися про ціну, містер Піквік із болізною цікавістю оглядав в’язня. То був високий на зріст, худорлявий, з виглядом мертвяка чоловік, у старому пальті та черевиках, із запалими щоками й неспокійним, гострим поглядом. У нього були безкровні губи, гострі, тонкі кістки. Та й не дивно: залізні зуби обмежень і нестатків повільно гризли його протягом двадцяти років.