Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон

Зрештою вони заговорили про останнє пограбування й Діамант Раджі.

— Краще б той діамант укинули в море, — зауважив князь Флорізель.

— Ваша високосте, я ж Ванделер, — відповів диктатор, — й уявіть собі, як я незгоден із вами.

— Я говорю з погляду громадських інтересів, — провадив князь. — Такі дорогі самоцвіти повинні зберігатись у колекціях монархів або в скарбницях великих держав. Віддавати їх у руки пересічних людей — однаково, що писати ціну на голові Чесноти. Якщо кашгарський раджа, — як мені відомо, справді дуже освічений монарх, — прагнув помститися європейцям, то для цього він навряд чи б вигадав щось краще, ніж послати нам це яблуко розбрату. Адже нема чеснотливості, що могла б опертись такій спокусі. Я сам, маючи чимало власних привілеїв та обов'язків, — я сам, містере Ванделер, навряд чи зміг би взяти той отруйний кристал до рук і не заразитись. Ну а щодо вас, здобичника діамантів за фахом і за вподобаннями, то, гадаю, нема такого злочину, якого б ви не скоїли, не вірю, що є на світі такий ваш приятель, якого б ви залюбки не зрадили, — не знаю, чи є у вас родина, але якщо є, заявляю, що ви пожертвували б і власними дітьми, — і знаєте задля чого? Не для того, аби забагатіти, не для того, аби мати більше добра чи пошани, а просто щоб називати цей діамант своїм рік або два, перш ніж вас забере смерть, і час від часу відмикати сейф і милуватися ним, мов картиною.

— Таки правда, — погодився Ванделер, — я чимало ловив і здобував — чоловіків, жінок і навіть москітів; пірнав по корали, полював на китів і тигрів, але діаманти — це найвище, що може судитися долею. В них і є краса, і вартість, тільки вони можуть як слід винагородити запал гонитви. Зараз, уявіть собі, ваша світлосте, я виходжу на слід; у мене найтонший нюх, багатющий досвід, я знаю кожен вартісний камінець з колекції свого брата, мов пастух кожну зі своїх овечок; нехай я здохну, коли не знайду геть усі діаманти!

— Сер Томас Ванделер буде вам дуже вдячний, — проказав князь.

— А я не певен, — відповів диктатор, посміхнувшись. — Один з Ванделерів, звісно, буде. А Томас чи Джон, Петро чи Павло[80] — всі ми апостоли.

— Щось я не збагну ваших слів, — ніби аж гидливо відповів на те князь.

Саме тієї миті швейцар повідомив містера Ванделера, що його карету подано. Містер Роллес глянув на годинник і побачив, що йому теж слід рушати, і такий збіг гостро і прикро вразив бідолаху, йому вже не хотілося бачити ніяких здобичників діамантів.

Довгі роки науки трохи розхитали нерви молодого священика, він мав звичку подорожувати в якнайвигідніших умовах, тож і для теперішньої поїздки замовив собі диванчик у спальному вагоні.

— Вам буде дуже зручно, — запевняв його касир, — у купе їде тільки один пасажир, а вашим сусідом буде якийсь літній добродій.

Уже перед самим від'їздом, коли перевіряли квитки, містер Роллес побачив свого супутника в супроводі кількох носіїв; мабуть, не було на світі такого чоловіка, в товаристві якого не волів би опинитися священик замість зостатися сам на сам — із старим Джоном Ванделером, колишнім диктатором. Спальні вагони Великої Північної залізниці ділилися на три відділи — два для подорожніх і один, посередині, для туалетних потреб. Ковзні двері відокремлювали кожне пасажирське купе від туалету, проте не мали ні замків, ні засувів, тож увесь вагон немов належав обом пасажирам зразу. Придивившись до вагонних переділок, містер Роллес збагнув, що він безборонний. Якщо диктатор надумає серед ночі навідатися до нього, він не зможе йому перешкодити, ніяк не зможе закритись і лежатиме приступний будь-яким нападам, мов у чистому полі. Усвідомивши всю небезпечність своєї ситуації, Роллес сполошився. Він з тривогою пригадав нахваляння свого супутника за обіднім столом і непошану до всіх норм моралі, яку той, не криючись, висловлював враженому князеві. Йому раптом пригадалося, що він читав, буцім деякі люди обдаровані надзвичайно тонкою здатністю відчувати близькість коштовних металів, крізь стіни і навіть на значних відстанях вони вгадують наявність золота. Може, так само відчувають і діаманти? Якщо це правда, то хто дужче користається таким надприродним чуттям, як не чоловік, за котрим ходить слава здобичника діамантів? Отож від такого чоловіка слід сподіватися будь-якого страшного й підступного удару, і Роллес нетерпляче почав дожидатися ранку.

Тим часом він не знехтував жодного застережного заходу: заховав діамант у найглибшу кишеню, запнувся в плащ і щиро доручився опіці Провидіння.

Потяг швидко й рівно летів уперед, подолали вже майже половину відстані, як сон почав переможно виганяти страх з грудей пана Роллеса. Якийсь час священик іще опирався, але сон навалювався дедалі дужче, і десь перед Йорком[81] Симон з утіхою сперся на одну з подушок і склепив повіки, майже зразу западаючи в непам'ять. Наостанок тільки майнула думка про страшного сусіду.

Коли Роллес прокинувся, ще залягала суцільна темінь, тільки блимав малий ліхтарик; похитування і гуркіт свідчили, що потяг з незмінною швидкістю котиться далі. Роллес з переляку аж підскочив, бо його катували найхимерніші сни; ще кілька секунд він приходив до пам'яті, потім знову схилився, та сон уже втік від нього, він просто лежав, мозок гарячково працював, а очі невідступно дивилися на туалетні двері. Свого повстяного священицького капелюха Роллес іще нижче насунув на обличчя, закриваючись ним від світла, і вдався до звичайних засобів, — як-от ліку до тисячі або розвіювання думок, — яких уживають досвідчені безсоньки, аби швидше прикликати сон. Проте жоден з них не зарадив, душу йому шматувало з десяток різних тривог, старий з протилежного краю вагона являвся в найстрашніших подобах; хоч як Роллес лягав, діамант у кишені без міри заважав йому. Він муляв, він пік, урізався в ребра, часом на мізерні частки секунди в священика з'являлася думка жбурнути його у вікно.

Поки Роллес отак лежав, сталося щось дивне. Ковзні двері до туалету трохи відхилилися, потім дужче, а зрештою відійшли від стіни майже на півметра. Лампа в туалеті не затінювалась, і містер Роллес побачив, як в освітленому отворі показалася голова містера Ванделера, що пильно вдивлявся в глибінь його комірчини. Симон збагнув, що диктатор утупився йому в обличчя; інстинкт самозбереження підказав йому затамувати віддих і утриматись від найменшого руху, не піднімати повік, а стежити за гостем крізь опущені вії. Десь за хвилину голова щезла, двері присунулись.

Диктатор приходив