Сюрпризи долі - Єва Гата
— Не розумію твоєї впертості, — холодно почала гостя ще у передпокої.
— Для мене об’єктивність понад усе. Якщо допускати нездар до нашого мистецького цеху, то ювелірна робота перетвориться на звичайнісіньке ремісництво. А якщо, не дай Боже, вони пролізуть у керівництво, то можна ставити хрест, — намагався пояснити.
— Його батько був відомим науковцем, його знали всі. Не думаю, що молодий Грох така вже й нездара.
— Природа часто відпочиває на дітях, — зло зауважив я, — коли бракує таланту, особливо приваблюють керівні посади.
— Не збагну твої песимістичні настрої, він непоганий спеціаліст, та й досвід у нього немалий, пропрацював цілий рік у Німеччині.
— А ти згадай міф про Фаетона, — злісно посміхнувся, здогадуючись, що гранд-дама поняття не має про що він.
— До чого тут міфи? — вирішила не здавати позицій.
— Та до того, люба, Фаетон був сином Аполлона, бога Сонця. Спочатку юнак не знав, хто його батько, а коли довідався, то гординя охопила його душу. Йому здалося, що сам став богом. Він випросив у Феба дозволу один день покерувати сонцем. Самозванець не побоявся вдягти батьківську корону і видряпався на колісницю. Він забув, що кіньми важко керувати. Ці нахраписті тварини вмить відчувають недосвідчену руку профана. Вони мов збожеволіли і замість спокійного бігу звичним шляхом погнали щодуху навмання куди їм заманулося. Сонячне проміння запалило Землю, усі з жахом завмерли в очікуванні катастрофи. Біда стала б неминучою, якби Зевс не вцілив у Фаетона своєю блискавкою. Аполлон цілий наступний день оплакував свого сина і не вивів Сонце на небо.
— Ну, й до чого твоє оповідання?
— Розумієш, такі самовпевнені люди дуже небезпечні, вони приносять шкоду собі й іншим.
— Дуже повчальний міф, та чому ти вважаєш, що він про Ярослава?
— Бо він думає: якщо його батько був відомим професором, то і він на таке тягне.
— А чому ж ні? Я маю дуже добрі відгуки. Тим паче, я пообіцяла.
— У мене своя думка і від неї не відступлю, — холодно підвів риску.
— Отже, ти не виконаєш мого прохання, — підвелася шановна пані.
— Цього разу ні, — хотів поцілувати її в руку, та вона її різко відсмикнула, — давай краще вип’ємо чаю з тістечками.
— Іншим разом. Мені час іти, — відчув льодяні нотки у її голосі.
— Ти не залишишся? — здивувався.
— Вам краще залишитися наодинці і добре обміркувати свою поведінку, — промовила вже біля дверей.
Після тієї зустрічі між нами запанувала не надто приховувана ворожнеча. Я постановив стати незалежним і чимшвидше вирватися з-під влади жінки, яка ще недавно була, як матір. Раптом у тій залежності уздрів я підступність змія! Приспала гадина мою пильність. Мені ж колись подобалося цілковито розчинятися і поглинатися цією особою, а вона хитро водила мене за руку, мов малу дитину.
Побороти рептилію, заборонити їй контролювати свою волю і думки. Мені здавалося, що як тільки розплющу її пащеку, то відразу звільнюся. Наївний дурень! Та ж вона столика. Відрубуєш одну голову, а в неї в запасі ще дев’яносто дев’ять і кожна бездоганно виконує свої функції.
«Роблю, що хочу», — остаточно вирішив. Щоб утвердити свій суверенітет, я запросив одну молоду пані в театр на прем’єру. Цим я заявив на весь світ, що старий союз вже розпався. Після вистави було прийняття, на якому я представляв усій мистецькій сметанці свою нову даму, загадково посміхаючись. Для всіх це стало дивиною, оскільки досі на всі заходи я приходив або сам, або зі своєю патронесою. Довкола крутилося доволі «доброзичливців», і хтось із них одразу доніс їй новину.
Луна не забарилася. Вже наступного дня зателефонувала.
— Як вистава? — запитала іронічно.
— Була б непоганою, як би артисти не перегравали, — стримано відповів і хотів ще щось додати, та вона урвала мене на післові:
— А мені здається, що то ти переграєш.
— В яком сенсі? — вдав, що не розумію.
— Ти забагато собі дозволяєш! — підвищила голос.
— Не розумію? — далі вдавав здивування.
— Не прикидайся дурником! Ти мене зневажаєш!
— Мені заборонено запрошувати давніх знайомих до театру?
— Та ні ж бо, ти вільний робити, що забажаєш.
— Дякую, ясновельможна пані, — наголосив на останньому слові.
— У тебе нахабний тон, — у її голосі відчувалася неприхована лють.
— А мені байдуже, що кому подобається, — дражнився.
Мене цікавило, якими будуть її подальші кроки.
— Та ти хам, милий мій! — вона вже кричала в трубку.
— Не влаштовуй мені істерик, я тобі не хлопчик-паж у коротеньких штанцях.
— Ти без мене ніщо, — прошипіла і кинула трубку.
Отак із колишніх коханців ми перетворилися на ворогів.
Не повіриш, хвиля обурення заполонила мене. Мені стало ненависним старе життя. Я був безкомпромісно послідовним: не лише не прийняв Ярослава Гроха на роботу, а й знайшов підстави звільнити його кузину.
Нічого не допомогло: ні вмовляння, ні погрози, ні сльози. Нещасну працівницю співпрацівники хвалили, як непоганого спеціаліста, та я був незворушним. Вже потім виявилося, що вона вагітна, і це так на неї вплинуло, що наступного ж дня опинилася в лікарні. Колеги намагалися мене розчулити, потім пробували переконати у недоцільності звільнювати добрих спеціалістів, нічого не допомагало, від ненависті до родини Грохів я мов збожеволів.
Я гордився твердістю свого характеру і святкував передчасну перемогу над Пітоном. Так поводяться лише справжні дурні: по-перше, я його не поборов, а по-друге, він передбачливо заклав яйця,