Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
Другий, трохи тверезіший, задавався цілями вищого порядку — ладив хор, але ревів майже сам, диригуючи несамовито:
Господарю! Хто у тебе буває в гостях, Той завжди веселий і ніколи не позіхає. Гей га, до лиха! Дайте нам кубок! За здоров'я господаря хай нам шумить у головах!Зрештою, скоро увага всіх присутніх, хто не втратив притомності, звернулася в той бік, де був господар. Розхристаний, дикий, він затіяв якусь штуку й велів принести пару пістолетів.
Хто тверезіший, починав передчувати, що там, де пальна зброя попадає в п'яні руки, там добра не жди. Хто відважніший, почав потроху вже посуватися до дверей, аби чмихнути в потрібну хвилину геть.
— Кинь, пане Костянтине! Ти випив, рука нетверда.
— У кого рука нетверда? У мене? А хто це каже? Ано, нехай спробує…
І пан Злотніцький, узявшися в боки, оглядав усіх соколиним зором.
— Що?… Нема охотників? Тож то. А яка в мене рука — зараз вам покажу. Гей, Яся сюда. Під стіну його, й поставте йому бокал із вином на голову.
Ясь (тут ніхто не звав його Івасем) зблід і одразу почав труситися. Безсило поглядав він довкола себе, як загнане звірятко. Але довкола були всі чужі, п'яні, на які страшно було дивитися.
Гайдук смикнув хлопця за рукав. Це був той немилосердний Семен, якого так боялася мати й сам Івась. Він не знав, Івась, що його мати була ще молода й гарна, що цей Семен підсипався до неї, дістав одкоша й от тепер мстився й на матері, й на синові.
— Чи ти не чуєш, що пан кажуть?
Івась затріпався весь і несвідомо почав одривати своїми рученятами величезні лапи гайдука.
— … я не хочу… пусти мене… мамо…
Пан Злотніцький, червоний, обважнілий, нетерпеливився:
— Чи довго там?
Він хотів показати гостям, що всі його накази виконуються блискавично, отже, його система тримання хлопів у їжачих рукавицях правильна. Семен штовхнув хлоп'я під підборіддя. Кров показалася з уст. Він замукав, як теля, і перестав рватися.
Пан Фількевич на правах приятеля хотів був відібрати пістоля у Злотніцького.
— Кинь, кинь, пане Костянтине! Всі ми знаємо, що ти добрий стрілець, але по–тверезому.
— Хіба я п'яний? О, мене не так–то легко напоїти. Я всіх вас положу, а сам буду, як канарок. А як я стріляю, я вам зараз покажу.
Пан Фількевич моргнув. Двоє шляхтичів підскочили й хапнули пана Злотніцького, як хто попав.
— Чекай–но, брацішку… кинь…
Але пан Злотніцький мов сказився. Він так тріпнув собою, що шляхтичі, не особливо, правда, тверді на ногах, розлетілися в усі боки.
— Що?… Жартувати зі мною?… Я не для жартів уроджений…
— Пхі, сатана. Хай тобі чорт, аби з тобою хто жартував… А ви, панове–браття, чого стоїте. На ваших очах готове статися убивство, а ви дивитеся мовчки.
Якась сильно підхмелена істота обізвалася вельми незадоволеним голосом:
— Чому вже й смертовбивство? Ми знаємо пана Костянтина за доброго стрільця. Зрештою, тут не двіста кроків, а несповна двадцять.
І, як часто буває, одна фраза рішила справу. Ніхто вже більше не протестував, перемога зосталася за паном Костянтином.
— Я паннам корки відбивав у танці! — хвастав він.
Івася посадили під стіну, бо стояти він не міг. На звішену голову ладили кубок із вином. Кубок не хотів стояти. Семен знову вдарив Івася кулаком під підборіддя.
— Пан кажуть — держи голову рівно, то й маєш держати, щеня…
Семен аж усміхався про себе, думаючи, як то завиє Мокрина, коли їй скажуть, що Яся вбив пан.
Ніхто не думав, що, власне, коїться на очах. Кожне лізло вперед, аби видніше. «Зіб'є чи не зіб'є?» — вертілося в кождій голові і ні в одній не вертілося — а що ж буде, коли не зіб'є.
Івась підняв смертельною блідістю вкрите личко. Там усе було біле — і ніс, і губи, і навіть ніби очі самі. Тільки з кінців уст висіли, мов тонкі вуса, дві струйки чорної крові. Очі були розкриті, але Івась не бачив ними нічого. Як сомнамбул, він тримався в тому положенню, в яке його поставила чужа рука.
Пан Злотніцький скинув верхній одяг, поправив порох на полиці й почав цілитися. Лице стало серйозним і наче навіть осмисленим.
Цілився довго… Хтось навіть устиг сказати: «Довго цілиться — кепський знак…»
Одну хвильку навіть здавалося, що пан Злотніцький опустить пістоля і з реготом скаже:
«А що? Добре я собі з вас усіх зажартував».
Але в цей момент пролунав постріл. Наче аж охнула вся п'яна зала. Всі очі були звернені на Івася.
А він… хилиться… хилиться… і впав півбоком на долівку. В самім центрі чола куля пробила дірку і звідти виступила одна, тільки одна краплинка крові. Це була та, що переповнила чашу терпіння.
Постав крик. Майже всі кинулися до дверей. Пан Злотніцький кричав:
— Панове! В чім річ? Ну хибив, ну заплачу кому слід і скільки слід. Невже через таку дурницю переривати собі забаву?
Але його ніхто не слухав, і не
