Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

А що було під силу батькам, то було зверх сили синів. Пан Ястшембський поперхнувся, зірвався, задихаючися, з тапчана. Лійка полетіла прямо в товпу, вдарила в лоба пана Бара–новського, вином забризкало всім фізіономії. Хто регоче, хто лається. Пан Барановський узяв собі за образу гонору той факт, що дістав лійкою в лоб. Казав, що честь його опльовано, й шукав корабелі при поясі, забувши, що ще його батько, як сів на фільварку та відпоясав корабелю, то так уже й не припасав більше ні він, ні його коханий син, оцей пан Барановський, що його ніхто не слухає. В однім гурті йдуть об заклад і п'ють із спеціальних пугарів, що в кожний влазить по півгарнця. В другім, попустивши паси, дудлять прямо з коновок. А от зібралася купа дивитися на двох завзятих півнів, відомих на цілу околицю. Де вони зійдуться удвох, там завжди коло них юрма, бо справді є на що подивитися.

Пан Марек, завжди червоний, «як торунська цегла», тепер став аж синявий наче. Здавалося, кров от–от бризне з його набряклого обличчя. Маленькі вушка зовсім сховалися під фалдами обвислої шкіри, і він виглядав, як обтятий з вух татарський полонений.

Він схопив найбільшу тикву, що її ніхто й не займав через її об'єм, всадив туди голову й лигав так вино, аж великий кадук ґелґотів. Цим викликав свого противника, пана Амбрози, зробити так само.

Довкола реготалися.

— Трафив свій на свого, як казав дябел до вугляра.

— Пане Амбрози! Не дай завстидати Станіславівського повіту.

Пан Амбрози усміхався, як концертант, що готовиться до сольного виступу, підняв смичок і жде, поки цілковито утихне зала, — устав, обвів усіх своїми ясними очима (мав ясні голубі очі, як у дитини) й поволі, але голосно проговорив:

— А що, ясні панове? А чи не має хто охоти спробувати старого цвіка? Я вам покажу малу штучку, а ви уважайте.

Налив квартовий пугар і повільними ковтками випив одну третину. Випивши, потягнув правою рукою по правому вусу, лівою — по лівому, потім мазнув долонею вздовж обличчя від чола до підборіддя, вдарив об стіл пальцем правої руки зверху, а пальцем лівої знизу, тупнув ногою й крикнув:

— Вино!

Далі випив другу третину кварти за одним духом і повторив у точності всі ті маніпуляції. Випив решту і так само все повторив.

Пан Марек дивився і не розумів, в чому ж тут, власне кажучи, річ? Він звик брати кількістю, а тут якісь штуки виробляють. Але що, видно, був іще не кінець, то пан Марек мовчав. На ногах йому було вже трудно стояти, тому сів прямо на підлогу і звідти поглядав, витріщивши очі, на суперника.

А пан Амбрози, висушивши першу кварту, повільно налив другу, знова випив третину, але тепер мускав себе по вусах двічі, гладив по обличчі двічі, бив пальцями по двічі й крикнув:

— Вино! Вино добре!

Так проробив і на кожній третині другого пугаря. Потім налив третій пугар, проробляв на кожній третині усе по тричі й крикнув наостанку:

— Вино! Вино! Вино добре! Налий!..

І з тим словом, кланяючися, вручив пугар панові Марекові.

Серед гостей постав гомін. Ніхто не бачив у тому нічого особливого, і кожний брався повторити, але на перших же кроках заплутувався і з реготом кидав. Викликаний на двобій, пан Марек попробував і собі, але обважнілий язик не міг виговорити навіть «вино», голова похилилася, і пан Марек важко впав на підлогу під аплодисменти присутніх. А пан Амбрози, все усміхаючися, підійшов до печі й притулив розпалене чоло до холодних кахлів.

Але того було мало. Видно, розпирало його щось, підіймало зсередини, як ото дріжджі підіймають тісто; щось перло, рвалося надвір. Очі перестали вже бути спокійно веселими й тривожно забігали то туди, то сюди.

— Мацьку! — крикнув він якось розпачливо й тремтячими руками почав шукати ґудзиків коло шиї. Але руки не слухалися… Тоді пан Амбрози почав конвульсійно рвати на собі одежу.

Тренований на такі моменти, Мацек уже прибіг із коновкою води і тут же, в залі, почав лити воду на похилену голову свого пана.

— Фе!.. Встидайся, пане Амбрози! Ще може хто подумати, що ми всі тут пос…

Це кричав хтось із приятелів, але загалом маніпуляція не зробила особливого враження. Переступав то той, то інший, аби не стояти на воді, але співав, не перериваючи марива.

Усі хвалили пана Амбрози й дивувалися.

— Сей, мабуть, не інакше, як самого дябла полигнув.

— О, пан Амбрози — се наша хлюба! То слава нашого повіту…

Два шляхтичі обіймали один одного. Товстіший, з величезними вусами, ганьбив тоншого:

— Ти пив, як канарок, а спився, як вева… Е, як я бачу, то ти ще зелений в таких справах. Ано тримайся моцно, трутню ти один… Що ти на мене видивився, як черепаха на свої яйця?

А тонший, заплітаючися язиком, добивався тільки одного:

— Ні, ти мені тільки скажи — коли у нас буде День святого Медарда?

— Опам'ятайся, молодче! Медард уже пройшов давно…

— Ні, не пройшов… Бо я знаю напевно, що коли на Медарда дощ, то після нього сорок днів має бути дощових.

— Сорок днів і сорок ночей. То буде всесвітній потоп…

Якийсь шляхтич хотів заспівати старовинної, але міг згадати тільки перший рядок. Тому, вибалушивши очі й