Щастя Ругонів - Еміль Золя
У місті страх дійшов до межі. Кожну хвилину чекали на бунтарів. Звістка про втечу Макара викликала найлиховісніші гадки. Стверджували, що його визволив один з його червоних друзів і що він причаївся в чеканні ночі, щоб кинутися на мешканців і пустити червоного півня з чотирьох кінців міста. Пласан, зачинений наглухо, наче монастир, у нестямі вигадував нові страхіття. Республіканці, дивлячись на поважну Ругонову постать, трохи замислились. Що ж до нового міста, адвокатів та відставних комерсантів, котрі напередодні так ганьбили жовтий салон, то сьогодні вони були такі здивовані, що не насмілювалися більше виступати одверто проти людини такої відваги. На їхню думку, нерозумно було так дратувати переможців — це марне геройство тільки накличе на Пласан більше лиха. Потім, так о третій годині, вони послали до нього депутацію. П’єр, що палав бажанням показати свою доблесть перед своїми співгромадянами, навіть і не сподівався на таку гарну нагоду. Він напушисто розводився. Голова тимчасової комісії прийняв депутацію нового міста в кабінеті пана мера. Делегати, віддавши належне патріотизмові Ругона, благали його кинути й думати про можливість опору. Але П’єр поважно заговорив про обов’язок, батьківщину, лад, волю й про інші високі речі. А втім, він нікого не силує брати з нього приклад, він просто робить те, що йому наказує його сумління й серце.
— Ви бачите, панове, я сам, — казав він, кінчаючи свою промову, — я беру на себе всю відповідальність, щоб тільки я був винний і ніхто з моїх колег не був скомпрометований, і коли потрібна жертва, я офірую себе від усього свого серця, я бажаю ціною свого життя врятувати життя своїх співгромадян.
Один нотар, найрозумніша з усієї делегації голова, зауважив йому, що він іде на певну смерть.
— Знаю, — підхопив Ругон поважно. — Я готовий!..
Всі перезирнулися. Слова «я готовий!» справили неабияке враження. Справді, він — хоробрий чоловік. Нотар заклинав його покликати до себе жандарів, але Ругон відповів, що кров солдатів дорогоцінна й що він дозволить проливати її лише в крайньому випадку. Схвильовані делегати повільно вийшли. Годиною пізніше весь Пласан визнав Ругона за героя, і тільки найполохливіші взивали його «старим йолопом».
Підвечір, на превеликий подив Ругона, до мерії прибіг Грану. Колишній торгівець мигдалем кинувся йому в обійми, взиваючи його великою людиною, і присягався, що хоче вмерти разом із ним. Славетне «я готовий!», переказане йому служницею зі слів зеленярки, викликало в нього вибух ентузіазму. В глибині душі цей полохун і блазень був наївною людиною. П’єр залишив Грану при собі, подумавши, що від нього, звичайно, не буде пуття. Його зворушила відданість Грану, й він дав собі слово попросити префекта прилюдно похвалити сердегу — хай інші буржуа, котрі так ганебно втекли, лопнуть від заздрості! І вони вдвох стали чекати на ніч у пустельній мерії.
Того самого часу Арістід у себе вдома схвильовано ходив по кімнаті. Стаття Вюйє його здивувала, а батькова поведінка й зовсім збила з пантелику. Він тільки що бачив його в вікні мерії, батько був у білій краватці, в чорному сурдуті, такий спокійний перед лицем близької небезпеки, що всі думки Арістіда перекрутилися в його бідолашній голові. Але ж повстанці вертають з перемогою — про це гомонить ціле місто. Арістіда опосіли сумніви: все це скидається на якийсь лиховісний фарс! Не насмілюючись сам піти до батьків, він послав до них свою жінку. Повернувшись, Анжела сказала йому своїм протяглим голосом:
— Ненька чекає на тебе. Вона зовсім не гнівається, але мені здається, що вона глузує з тебе. Вона повторила мені кілька разів, що ти можеш знову сховати свою пов’язку в кишеню.
Арістіда це страшенно образило. Проте він побіг на вулицю Ван, готовий принижено просити ласки. Мати зустріла його зневажливим сміхом.
— А, мій сердечний Хлопчику, — сказала вона, — ти й справді пошився в Дурні!
— Хіба що можна дізнатися в такій дірці, як Пласан! — прикро вигукнув він. — Слово честі, я тут зовсім утратив глузд. Жодної звістки, і всі довкола тремтять. А все тому, що замкнулися в цих клятих мурах… Ох! Чому я тоді не поїхав з Еженом до Парижа!
Потім, побачивши, що Фелісіта й далі сміється, гірко додав:
— Ви погано ставитеся до мене, мамо… А мені ж бо дещо відомо. Брат повідомляв вас про всі політичні події, а ви хоч би раз подали мені добру пораду!
— Ти знаєш про це? — сказала серйозно й недовірливо Фелісіта. — Тим краще, тоді ти не такий дурний, як я гадала. Може, й ти розпечатуєш листи, як один наш знайомий?
— Ні, я підслухую під дверима, — відповів Арістід із чудовим апломбом.
Така відвертість сподобалася старій жінці. Вона посміхнулась і спитала вже трохи м’якше:
— Тоді чому ж ти, дурнику, не приєднався до нас раніш?
— Бачте, — сказав збентежений молодий чоловік, — я не дуже вірив вам. Ви приймали в себе таких бевзів, як мій тесть, як Грану та інші. А потім мені не хотілося заходити надто далеко…
Він вагався, й знову в голосі його відчувся неспокій.
— А тепер принаймні ви певні в успіхові перевороту?
— Я? — вигукнула Фелісіта, ображена сумнівами сина. — Але я ні в чому не певна.
— Але ж ви звеліли мені зняти пов’язку?
— Так, бо всі люди сміються з тебе.
Арістід став наче вкопаний і втопив нерухомо очі в червоно-жовті шпалери, ніби уважно розглядаючи на них квітки. Матері, зрештою, набридло дивитися на синові вагання.
— Слухай, — сказала вона, — я повертаюся знову до своєї попередньої думки: ти таки справді нерозумний. А ще хочеш, щоб тобі читали Еженові листи. Але, бідолашний, своїм постійним ваганням ти попсував би всю справу. Ти ж усе вагаєшся.
— Я вагаюся! — перебив він, кинувши на матір ясний і холодний погляд. — Так добре ж. Ви ще не знаєте мене. Та я ладен підпалити місто, щоб погріти собі руки! Але ж зрозумійте й ви мене: я хочу йти тільки вірним
