Щастя Ругонів - Еміль Золя

— Ніяких інтриг немає, — зауважила Фелісіта, сміючись з соромливості старого шахрая. — Все дуже просто. Ви зараз вийдете з цього кабінету, підете й сховаєтеся в матері, ввечері зберете своїх друзів і разом з ними з’явитеся сюди, щоб захопити мерію.

Макар не міг приховати свого подиву. Він нічого не розумів.

— Я гадав, — сказав він, — що ви перемогли.

— Ну, мені нема коли вам розтлумачувати, — відповіла стара жінка з якимсь нетерпінням. — Згоджуєтеся ви чи ні?

— Таж ні, я не згодний… Я хочу обміркувати. Було б по-дурному важити через якусь там тисячу франків, можливо, цілими статками.

Фелісіта підвелася.

— Воля ваша, мій милий, — сказала вона холодно, — ви таки не тямите, яке в вас становище. У мене ж удома ви обізвали мене старою шахрайкою, а тепер, коли я з свого доброго серця простягаю руку, щоб витягти вас із ями, куди ви провалилися з власної дурості, ви ще коверзуєте, не хочете, щоб вас урятували. Ну, нехай буде так, залишайтеся тут і чекайте, поки вернеться влада. Я ж умиваю руки.

Вона була вже біля дверей.

— Стривайте, — заблагав він, — поясніть же мені, в чому річ. Не можу ж я домовитися з вами, нічого не тямлячи. Я сиджу тут уже двоє діб і гадки не маю, що діється. Хіба я знаю, чи ви не маєте наміру ошукати мене.

— Ви просто дурень! — відповіла Фелісіта, що вернулася, почувши цей крик душі. — Даремно ви боїтеся безоглядно нам довіритися. Тисяча франків — добрі гроші. Хто ж стане ризикувати такою сумою, не мавши певності успіху. Моя вам рада: згоджуйтеся!

Він усе ще вагався.

— Та хіба нам дадуть спокійно ввійти, коли ми захочемо зайняти мерію?

— От цього я не знаю, — сказала вона з усмішкою, — може, й доведеться обмінятися пострілами.

Він пильно дивився на неї.

— Еге, любочко, — сказав він хрипким голосом, — а чи не маєте ви наміру вліпити мені кулю в голову?

Фелісіта зашарілася. Вона справді думала про те, що куля добре прислужилася б їм під час нападу на мерію; визволивши їх од Антуана. Тисяча франків лишилася б їм. Тим-то вона розгнівалася й вигукнула:

— Що за бридня?.. Які в вас жахливі думки!

Потім, раптом заспокоївшись, спитала:

— Чи ви згодні? Тепер ви вже зрозуміли?

Макар чудово зрозумів. Це пропонували заманити товаришів у пастку. Він тільки не міг зрозуміти ні мети, ні наслідків і тому торгувався й далі. Погомонівши про Республіку як про коханку, котру він, на жаль, розлюбив, Макар став розводитися про ризик, що його зазнає, й зрештою заправив дві тисячі. Фелісіта стояла на своєму. Вони довго сперечалися, поки Фелісіта не пообіцяла виклопотати йому після повернення до Франці таку посаду, де не було б чого робити і добре платили б. На цьому вони й зійшлися. Вона звеліла йому одягти мундир національного гвардійця, що його принесла з собою. Макар повинен був простісінько податися до тітки Діди, а потім опівночі привести на площу Ратуші всіх республіканців, яких тільки здибає, запевнивши їх, що в мерії нікого немає й що досить штовхнути двері, щоб заволодіти нею. Антуан вимагав завдатку й одержав двісті франків. Фелісіта обіцяла виплатити йому останні вісімсот франків другого таки дня. Ругони ризикували останніми копійками. Зійшовши вниз, Фелісіта зупинилася на площі подивитися, як вийде Макар. Він спокійно пройшов повз варту, сякаючись і затуляючи обличчя носовою хусткою. Перед тим вибив кулаком горішнє вікно в туалетній кімнаті, щоб подумали, наче він виліз у нього.

— Усе владнано, — сказала Фелісіта чоловікові, — напад буде опівночі. Тепер мені нікого не жаль. Хоч би їх усіх перестріляли. Як вони вчора паплюжили на вулиці наше ім’я!

— А ти ще вагалася з доброти душевної, — відповів П’єр, що голився. — Кожний зробив би так, аби був на нашому місці.

Цього ранку — була середа — він особливо уважно поставився до свого туалету. Сама жінка пригладила йому чуба й вив’язала краватку. Вона крутила його на всі боки, як хлопця, котрий збирається до школи на урочистий акт. Потім, коли чоловік був готовий, вона ще раз оглянула його й заявила, що він має дуже пристойний вигляд і матиме його, коли розіграються рішучі події. Справді, гладке бліде П’єрове обличчя мало вираз самоповаги й героїчної рішучості. Дружина провела його аж до дверей, подаючи йому свої останні поради; він не повинен губити свого мужнього вигляду, яка б паніка не охопила всіх; треба замкнути брами ще міцніше, щоб усе місто, замкнене в своїх мурах, тремтіло з жаху;, найкраще, коли виявиться, що один Ругон ладний був накласти головою, боронячи лад. Та й днина! Ругони ще досі говорять про неї як про рішучу й славетну битву. П’єр попрямував просто до мерії, не бентежачись ні поглядів, ні слів, схоплених на льоту. Вступивши до мерії, він улаштувався там велично, як людина, котра твердо постановила не покидати більше цього місця. Пану Рудьє він послав коротку записку, повідомляючи його, що він: знову переймає владу до своїх рук. «Пильнуйте брами, — писав він, знаючи, що ці рядки згодом стануть відомі всьому громадянству, — а я. пильнуватиму внутрішній порядок. Я примушу шанувати власність і особу. В час, коли розпалюються й гуляють погані пристрасті, добрі громадяни повинні всіма силами приборкати їх, хоча й важачи власним життям». Стиль та орфографічні помилки надавали універсалу героїчного відтінку. До мерії не прибув жоден із членів тимчасової комісії. Найревніші прибічники, навіть серед них Грану, розсудливо відсиджувалися вдома. З усієї комісії, що її члени розвіялися під крижаним подихом паніки, тільки один Ругон залишався на посту — в фотелі голови. Він не уважав навіть за потрібне надіслати їм оповістки. Сам він на місці — і цього досить… Виявлену ним високу громадянську доблесть місцевий часопис згодом оспівав такими словами: «Він поєднував у собі мужність з самовідданим виконавством».

Цілий ранок П’єр мозолив усім очі, то заходячи, то виходячи з мерії. Він був сам-один у цьому величезному порожньому будинкові, де в високих залах лунко відтупувалися його кроки. Усі двері було повідчиняно. Він розгулював серед цієї пустелі, голова без радників, так перейнятий поважністю своєї місії, що. швейцар, зустрічаючи його в коридорах, щоразу здивовано і шанобливо вклонявся йому. П’єр показувався в усіх вікнах й, незважаючи на великий холод, кілька разів виходив на балкон з паками листів у руках, наче людина, поглинута справами в очікуванні важливих повідомлень.

Опівдні він почав обходити місто, провідав