Биті є. Гоцик - Люко Дашвар
Гоцик раптом подумав: а от диво! Покличе лиса, той піде за ним услід. Мандруватимуть удвох: Гоцик і рудий звір. Та лис витягнув морду, принюхався, пішов зі стежини у хащі. Зупинився посеред високих голих кущів, озирнувся до хлопця: йдеш услід чи ще вагаєшся?
Гоцик не вагався. Напружився, налився азартом по вінця, наче – от вона, забава, починається. Ламав сухі гілки, не зводив очей з пухнастого рудого хвоста – куди заведеш?
Лис перетнув густий лісок якраз тої миті, коли небо враз потемнішало до чорного, захиталося важкими набундюченими хмарами, кинуло долу стрімкий холодний вихор – застогнали дерева, закружляли у повітрі гілки-сміття-листя. Гоцик лише на мить відірвав погляд від звіра, роззирнувся – стояв край лісу у низинці, покоцаній ямами, окресленій невисокими пагорбами, що вони зливалися з чорним буреломом, перекреслювали обрій, як факт.
– Ховатися треба, – буркнув, бо вітер затих лиш на хвильку, видихнув, ніби ярмо скинув – та підіть ви усі! – розігрався свіжими силами: буянив-колотив.
Гоцик повернув назад до лісу – під деревами надійніше. «А де лис?» – схаменувся. Озирнувся.
Звір стояв посеред низини, порослої сухою травою та поодинокими деревами. Вітер куйовдив руде хутро, збивав з ніг. Лис падав, піднімався, не зрушував, дивився на хлопця.
– Хай би ти здох! – Гоцик рипнув зубами, пішов до лиса.
Тварина увіп’ялася у хлопця зеленими очима: дивись мені, не відставай… Побігла низиною до пагорбів, за мить злилася з чорнотою. Гоцик мружив очі від вітру і роздратування, відчайдушно вдивлявся у темну буремну безнадію: та де ж ти, мать твою… Вітер валив на землю, і врешті-решт власне життя здалося Гоцикові набагато вагомішим аргументом, ніж пошуки дивного лиса. Та посунув навпростець не до рятівного лісу. У той бік, де зник звір.
Холод мурашками, аж зуби зацокотіли. «Захворію, – подумав. – Впаду і помру». Оступився і впав у неглибоку яму.
Тут було тихо й вогко. На головою свистів вітер, засипав яму вологим листям. Гоцик скрутився зародком – а куди йти? Краще вже тут негоду перечекати. Щільніше запахнув комір куртки, притулився до краю ями і відчув під щокою жорсткий волос звірячого хутра.
Смикнувся, відсахнувся – два хижих зелених вогники світяться.
– А-а-а… І ти тут, – процідив недобре, наче звір винен у всіх його бідах.
Лис тремтів. Гоцик не бачив звіра, тільки очі, але знав, хоч убий, – тремтить. Зітхнув із прикрістю, простягнув руку…
– Давай… Йди. Удвох воно завжди… краще, – ухопив лиса за передні лапи, поволік до себе.
Звір не пручався. Мовчав – і не вискнув. Трусився. Гоцик розстібнув куртку, притулив лиса до живота, прикрив курткою.
– Кльово? – прошепотів утомлено.
На ямою ширяла буря, ламала усе, що траплялося під руку, а в рятівній ямі Гоцик дивувався тільки одному: чому лис дивиться на нього невідривно. Уже й тремтіти перестав, уже і Гоцика зігрів, аж тому спати захотілося, а звір усе не зводив з хлопця зелених очей.
– Не довіряєш?
Лис відкрив чорну пащу і раптом заплющив очі.
Під ранок – сонце настирливо на небо лупилося, залишало рожеві сліди на сірому – Гоцик прокинувся від галасливого цвірінчання. Роздер очі – сердиті горобці за червону ягідку б’ються і пофіг їм, що поряд людина. Ледь не по ногах скачуть. Підхопився – горобці тікати. З куртки листя долу, як з осінньої деревини. Обтрусився, став у ямі, роззирнувся…
– Твою наліво… – прошепотів вражено.
Метрів за двадцять від хлопця край низини біля пагорба стояла міцна хата з білими стінами посередині великого, огородженого подвір’я. Не впав би вночі, може, і добрьохав би.
Зазирнув у яму: а лис де? Звір зник.
Гоцик хмикнув роздратовано, посунув до хати, хоча денні відвідини чужих обійсть не входили у його попередні плани. Чаю гарячого захотів, зараза.
– Тільки окропу попрошу, – вирішив.
Обнесене огорожею з неструганих дощок подвір’я зустріло незнайомця німою тишею. Гавкучі пси не рвали мотузки, не квоктали кури, не шмигали під ногами коти. Тільки всюдисущі горобці влаштували галас на чистому-виметеному дворі та іржавий металевий дріт, обкручений навколо грубої дерев’яної колоди, шарудів від вітру.
Гоцик штовхонув хвіртку, став посеред двору.
– Хазяї! – гукнув. – Є хто?
Горобці враз розлетілися, дріт замовк. Гоцик насупився, пішов до ґанку. Стукнув у двері – рипнули, прочинилися…
Гоцик завмер.
– Люди!
Ані гу-гу. Гоцик скинув рюкзак, дістав ніж. Штовхонув двері і ступив у дім.
Тісний передпокій блищав свіжопофарбованими зеленими стінами. Гачки порожнього вішака чекали людський одяг, на підлозі – жодної пари взуття. Тільки нагострена сокира в куті – ніби щойно залишена хазяйською рукою.
Гоцик підхопив сокиру, обережно відчинив двері, що вели з передпокою до великої кімнати. Хотів було спочатку зазирнути обережно, та не втерпів, переступив поріг упевнено: кого боятися?!
Широкі лави при стіні – хоч сиди, хоч лежи на них. Смугасті килимки по всій підлозі, поряд з піччю буфет різьблений, а біля круглого, як у Гоцикових батьків, столу, покритого молочною льняною скатертиною, – худий чорнявий хлопець одних із Гоциком літ. Учепився у чашку, в очах жах.
Гоцик засмутився – дарма він з ножем і сокирою. Ще подумають тут – злодій. Смикнувся кинути, та хлопець зіщулився в нуль.
– Ви… хазяїн? – процокотів зубами.
Гоцик напружився, схилив голову набік і вийшло ніби підтвердив: так, хазяїн. Зазирнув чорнявому у виразні волячі очі.
– Як звешся? – запитав.
– Ілія, – прошепотів хлопець.
Ілія
Хворобливий кволий Ілія народився у квітні. А як інакше? Старі люди, що вони увесь вік прожили на похмурому балтійському узбережжі Польщі, будь-кому пояснили б: діти моряків-китобоїв завжди народжуються у квітні, бо китобої зазвичай повертаються з промислу у червні, тож їхні малята вилуплюються саме навесні.
До п’ятнадцяти років Ілія викохував легенду про хороброго тата, що він по-геройськи загинув у північних морях. Так казала мама. А потім дізнався: батько живе на сусідній вулиці і ніколи не виходив у море. Він був бухгалтером і порахував, що мама з Ілією – надто обтяжливий тягар для його життя.
Вражаюча новина надовго прибила хворобливого Ілію до ліжка. Поряд тліла турботлива ненька, ніяк не могла збагнути, чим єдиному синочку зарадити. Гладила по блідій прозорій щоці, заглядала у проникливі глибокі чорні очі.
– Ілля, Ілюшенько. Пий більше…
Хлопець відвертався до стіни, безпорадно втуплювався у килим – не міг матінці признатися: знає правду… Тільки бідкався роздратовано:
