Буллет-парк - Джон Чівер

Верхні гілки обламані, кора повідставала, і в цих зимових сутінках вони схожі були на обсмоктані кістки. Знищений гайок здавався полем бою після битви. Нейлз вибрав дерево і розмітив, як його пиляти. Він пишався, що так умів керувати цією пилкою з гострими, смертоносними зубцями. В балці не віяли холодні вітри, а від зрубаних дерев ішов якийсь аромат, що нагадував Нейлзу запах холодних римських церков. Почалась весна. Чути, як десь кричить чи то горлиця, чи сова. Повітря лагідне, але зовсім не викликає ідилічного настрою. В ньому відчувається, як перед кожною зміною, щось напружене. За два тижні — великий піст. Що ж це читали сьогодні в церкві? Чи не апостольське послання? І раптом Нейлз пригадав: «Іудеї п'ять разів стьобали мене по сорок разів. Тричі били палицями, раз камінням, тричі зазнав я аварій корабля, день і ніч перебував на морському дні. Часто був у мандрах, падав на річкових порогах, тікав від розбійників, від своїх, від язичників; небезпека чигала на мене в пустелі, в місті, на морі, поміж так званими братами. В роботі і виснаженні, в недосипанні, в голоді і спразі, часто в голоді й холоді, у голизні...»

Неллі вчулось завивання пилки.

III

Одного ранку Тоні відмовився встати з постелі.

— Я зовсім не хворий, — сказав він матері, коли та хотіла зміряти йому температуру.— Мені просто сумно. Дуже не хочеться вставати.

Батько й мати дозволили хлопцеві пропустити того дня навчання в школі.

Минуло п'ять днів, а він не вставав.

Три лікарі, яких Неллі запрошувала, здалися їй пізніше трьома нареченими з старовинної легенди, трьома казковими мандрівниками, що мали з трьох скринь вибрати одну. Певно, те, що в медицині не обійтися без ворожби, і змусило її пригадати цю казку. Один за одним приходили до її сина три лікарі, намагаючись вгадати, що саме зробило його хворим: золото? срібло? олово?

Перший з'явився терапевт. Лікар Маллін досить неохоче погодився приїхати, бо зараз взагалі не так легко викликати лікаря до хворого. Коли вже дуже допече, то жертву відвозять на санітарній машині в лікарню, де лікарі й практиканти виконують над нею останні вправи. Маллін переконував Неллі, щоб Тоні привезли до нього на прийом, і їй досить-таки важко було йому втлумачити, що Тоні не підводиться з ліжка. Тільки після цього Маллін обіцяв бути опівдні.

Він приїхав у немитому «фольксвагені» із зім'ятим крилом. Це був ще зовсім молодий лікар, набагато молодший за Неллі, сповнений радості й оптимізму. Здавалося, на нього зовсім не вплинуло те, з чим він як лікар щодня стикався — людські немочі, хвороби, смерть. Це навіть трохи шкодило його репутації, бо хворим, які вже ось-ось ляжуть у могилу, не дуже подобаються лікарі, які ніколи не відали, що таке горе. Лікар Маллін був не дурний і не хизувався своєю життєрадісністю перед хворими, але його оптимізм скидався чимось на вітер, що зненацька розчиняє двері і розносить папери по всій кімнаті. Провівши його до Тоні, Неллі зійшла у вітальню. Згори до неї долинув гучний бадьорий голос Малліна і тихі відповіді Тоні.

— Він цілком здоровий,— сказав лікар.— Я взяв у нього сечу і кров для лабораторного аналізу. Завтра, коли він устане, зробимо кардіограму, але я певен, що в нього все гаразд. Правду кажучи, я вже давно не зустрічав такого здорового пацієнта, як він. Звичайно, він ще молодий, але зараз рідко можна когось зустріти, щоб його організм так блискуче відповідав вікові. У нього лише тимчасова депресія. Але коли завтра він не встане сам, то я випишу йому пілюлі — вони його відразу піднімуть.

Лікар написав рецепт і, усміхаючись, подав його Неллі. У наших стосунках з тими, хто нас лікує, є щось швидкоплинне, інтимне й навіть ласкаве. Тож Неллі відчула, що якусь секунду вона закохана в лікаря. Йдучи додому, він попросив її подзвонити завтра годині об одинадцятій.

— Він знову відмовився встати,— сказала Неллі лікарю по телефону.— Він не встає уже шостий день.

О десятій я дала йому випити одну вашу таблетку з помаранчевим соком. Через кілька хвилин він устав і пішов під душ. Потім спустився на кухню. Він був одягнений, але я відразу помітила, що з ним щось не гаразд. Трохи похитувався, немов п'яний, сміявся, а зіниці стали завбільшки з макове зернятко. Я спитала, чи не хоче він поснідати, і Тоні попрохав приготувати йому яєчню з шести яєць, з'їв ще шість скибок підсмаженого хліба і запив квартою молока. «Ще ніколи я не був такий голодний»,— сказав він. Був дуже збуджений, сміявся, ходив сюди-туди по кухні, а раз навіть хитнувся, наче п'яний. Поснідавши, заявив: «Я почуваю, що став, як ніколи раніш, дуже сильний. Мені треба піти звідси, а то ще чого доброго розвалю будинок». Так і сказав «розвалю»! Потім вийшов із кухні й щодуху пустився по дорозі до Кортленда. Це колишня просіка для верхової їзди, завдовжки миль із шість. Коли ще був у секції легкої атлетики, то тренувався на цій доріжці. Наздогнати його я, звичайно, не могла, тому сіла в машину й поїхала навперейми, туди, де дорога підходить до Шістдесят четвертого шосе, і прождала його там з годину, поки не побачила на дорозі. Ліки, певно, вийшли разом із потом, бо він уже не скидався на п'яного, тільки нічого не пам'ятав. Він забув про сніданок, не знав, як опинився на Шістдесят четвертому шосе. Я відвезла його додому. Ще в машині він заснув, а коли приїхали сходив у душову й ліг спати.

— Що ж, доведеться відмовитись від пілюль,— сказав лікар Маллін.— Я чув про сторонню дію цих ліків, але вирішив піти на риск. Правду кажучи, я не знаю, що вам і порадити, місіс Нейлз. Може б, вам проконсультуватися у психіатра? Я спілкуюся з лікарем Бронсоном і можу дати вам його домашній телефон.

Умовляти психіатра відвідати хворого дома виявилось ще важче, аніж терапевта. Та коли Неллі детально йому все розказала, він пообіцяв приїхати О третій. Неллі стояла біля вікна й бачила, як під'їхала яскраво-голуба машина спортивного типу, з відкидним верхом; через продовгуватий капот вона мала якийсь хижий вигляд, що підкреслювало її велику вартість. Це трохи збило Неллі з пантелику: адже це лікар, який повинен виліковувати хворих від суму й меланхолії. Та коли він виліз із свого спортивного автомобіля, його зовнішність видалася набагато скромнішою, аніж можна було гадати. Він справляв враження людини з