Буллет-парк - Джон Чівер

— Чи давно ви знайомі з Хеммерами? — спитав Еліот.

— А я й зовсім з ними незнайомий,— відповів містер Тейлор.— Я завідую філіалом Форда в Буллет-Парку, а він купував у мене машину та й запросив. Гадаю, в них буде дві машини, як у всіх тут на Пороховій горі.

— А я продав їм свого холодильника,— сказав містер Філіпс.

— А я будинок,— додав містер Хезард.

— Гарненький будинок, еге ж? — спитала місіс Хезард.— Тут жили Хізкапи, поки містер Хізкап не вмер.

— Це був прекрасний чоловік,— сказав містер Хезард.— Я ніяк не можу зрозуміти, чому він застрелився.

— Отже,— вигукнув Хеммер, який увійшов з буфетної,— для вас американські віскі, а для вас — шотландське з содовою...

— Скажіть, будь ласка, містере Хеммер, з якої ви фірми? — спитав Хезард.

— Я президент «Пол Хеммер і Компанія»,— відповів Хеммер.— Наша фірма робить геть усе.

Марієтта Хеммер засміялась. Такий музичний сміх, як подумав Еліот, можна почути лише в жіночому клубі, за бриджем, або в якому-небудь дорогому ресторані, що славиться своїми вишуканими стравами. Жодного тобі кокетства, лише ворожість до чоловіка й знущання з нього. Блондинка з довгим волоссям, у довгій сукні і з довгими сережками у вухах, Марієтта була, безумовно, вродлива, але її врода така, як у жінок на обкладинці старого журналу в приймальні зубного лікаря, вже трохи пошарпаного журналу. Вона пішла в буфетну й випила ще одну чарку віскі. Тейлор зовсім не приховував, що візит його мав чисто діловий характер, і за коктейлем торочив Хеммеру про велику знижку, яку він надасть, коли той купуватиме другу машину. Обід був, як на Буллет-Парк, не дуже багатий. Дивлячись на Марієтту, що з неприхованою зневагою копирсала виделкою, Еліот подумав, чи, бува, не сам Хеммер готував це частування.

— Ви, мабуть, недавно в Буллет-Парку і не склали ще про нього своєї думки, але ми всі гадаємо, що тут вам сподобається,— сказав він.— По-моєму, тут дуже добре.

— Ми тут усього два тижні,— відповів Хеммер.

— Якщо хочете знати мою думку,— сказала Марієтта,— то ось: це смердюче містечко, що нагадує постійний маскарад. Досить вам купувати костюми в Брукса, щоранку поспішати на поїзд, раз у тиждень ходити до церкви — і ніхто й не подужає спитати, хто ви.

— Прошу тебе, люба,— втрутився чоловік, — хоч сьогодні стримайся.

— Та що це з тобою! — вигукнула вона.— Чого ти так розізлився? Невже через оту сукню, що я собі купила? Правда ж, через неї? Чи ти б волів, щоб я купувала собі дешеві сукні у «Мейсі» чи «Александера»? А ще краще, мабуть, якби я шила собі все сама? Ну й що,— викинула чотириста доларів, зате маю убір до лиця. Треба ж мені в щось одягатися? У мене ж тих суконь не так багато. Ну, гаразд, гаразд, їх у мене таки багато, це я сказала дурницю, щоб дати тобі можливість виговоритись. Боже, якби ти побачив зараз своє обличчя! Ой, я не можу не сміятися!

— В «Орбаху» шиють не погано на замовлення,— промовила місіс Тейлор.

— Люба моя, перестань! — ще раз попросив Хеммер.

— Ти ганчірка, об яку ноги витирають, ось ти хто! — вела своєї Марієтта.— Справжнісінька ганчірка, підстилка, і нема чого все звалювати на мене. Ти ж нікчема, а ще мрієш закохати в себе струнку, вродливу, багату, пристрасну й розумну блондинку! Боже, я ж тебе наскрізь бачу! Тьху, яке паскудство! У цієї бездітної вдови довгі коси, довгі ноги, їй біля двадцяти восьми, і я ладна на що завгодно закластися, що вона актриса або співачка з нічного кабаре. Бо це ж мета твоїх бажань. Ну, й що ти, дурню, будеш з нею робити? Докладатимеш кишки! Бо що ж ще може робити ця ганчірка? Може, поведеш її до театру? Купуватимеш оздоби? Чи поїдете в подорож? Звичайно, поїдете. Бо це ж у твоєму стилі. Десять днів на «Рафаелло», тричі на день обжиратися — вранці, вдень і ввечері, та ще до цього й бар першого класу від сьомої години. Ти, звичайно, в своєму чудовому смокінгу. Тільки уявити, яка це пара! Просто голубочки! А може, поїдеш на «Франс», щоб показати свій гидкий французький прононс! Поїдете в Париж — аякже, ти ж не можеш не показати їй усі свої улюблені ресторани та кафе. А їй, бідній, тільки встигай за тобою на своїх шпильках. Як мені її жаль!.. Але зрозумій, дурню несусвітний, зрозумій одне: якби тобі й трапилась така блондинка, то не з твоїм розумом до неї підступитися. Ти, може, й проводив би її в місячні ночі, та цілував би біля дверей, а врешті-решт ніколи б мені не зрадив. Це якби трапилась така блондинка, але ж її в тебе ніколи не буде. Ти так і прокаландириш до кінця самітником. Так, ти самітник, а самітник — це колода, камінь, ганчірка, пляшка з-під джину...

— Гадаю, нам пора вже додому,— сказала на це місіс Тейлор.

— Звичайно,— погодились з нею Філіпси і рушили до дверей.

— На добраніч.

— На добраніч.

— На добраніч.

Лежачи в ліжку того вечора, Нейлз думав: Хеммер і Нейлз, молоток і цвяхи, макарони й котлети, сіль і перець, олія й оцет, Ромео і Джульєтта, гвинт і гайка, грім і блискавка, сало і яєчня, м'ясо й капуста, шинка і сир, ремінець до вуздечки й вуздечка, черевики й шкарпетки, вудка й поплавець, правда й брехня, дієз і бемоль, чоботи й остроги, ласти й маска, риба й картопля, біла краватка і фрак, наречений і наречена, собака й кішка, цукор і вершки, стіл і стілець, перо й чорнило, зірки й місяць, м'яч і ланцюг, сльози і сміх, мама й тато, війна і мир, рай і пекло, добро і зло, життя і смерть, смерть і податки... На цьому він заснув.

Снилося, що вони пішли до невеличкої сільської церкви, яку інколи відвідували влітку. Церква збудована в формі хреста, підлога вкрита старим зеленим килимом. Чути різкий неприємний запах ладану. Саме похорон, перед вівтарем стоїть труна, але він ніяк не пригадає, за чию душу треба молитися, і оглядається навкруги — кого ж із прихожан немає? Може, Чарлі Естабрука? Але він он з дружиною ліворуч Бейлі Барнса? Алекса Ніленда?