Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
– От тобі на! Поїли свині нашу коляду!– промовив сам до себе погонич.– А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й прокляті ж тут в Чайках дівчата.
– Що прокляті, то правда! – обізвався Балабуха.
Вже сонце заходило, як Балабуха доїжджав додому, до села Хильок. Те сільце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стриміли круті гори й тільки розступились трошки в одному місці, де блищав ставочок. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокої, але дуже крутої гори.
Тільки що віз почав спускатись, з-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки.
– Паничу! Знов гарбуз ганяється за нами! – крикнув здивований парубок, тикаючи на гарбуз пужалном.
Балабуха глянув і не пойняв би віри своїм очам, якби на гарбуза не показував погонич. Коні вбігли просто в царину в одчинені ворота, а гарбуз за возом покотився й собі через ворота.
– Паничу, загубили гарбуза! – крикнув непоміркований царинник і побіг ловити гарбуза, щоб догодити своєму паничеві.
– О єхидна, о мегера! О породіння сатани! Це не Венера,– це сам сатана в плахті! Побий тебе громокидач з Олімпа стрілами з твоїми чорними бровами. Ой відьма ж! Певно родима відьма! Умудрилась причепити під возом гарбуза!
Балабуха приїхав додому неначе вбитий. Мати вибігла на ганок стрічати академіста. Балабуха став у ганку й почав трусити свою довгу шинелю. З кишені повипадали маленькі гарбузці.
– Що то, сину? Яблука повипадали, чи що? – спитала мати, достаючи рукою з землі гарбузця.– Та це ж гарбузець!.. гм... гм... Що це таке? Чи не дала тобі часом Онися гарбуза?
Син тільки рукою махнув і пішов в садок. Мати важко зітхнула.
– От тобі й Онися! От тобі п'ять корів і сто карбованців,– сказала вона, вдарившись об поли руками.
Син пішов в садок і довго ходив по стежках, поки зовсім смеркло надворі. Він перебрав в думці всі події дня, передумав усе: і як стрів Онисю, і як говорив з нею; він неначе й тепер бачив її чорні, тонкі та густі брови з гострими кінцями, бачив усміх, трошки підняту верхню губу, з-під котрої й тепер в темряві неначе блищали перед його очима білі верхні зубки, дрібні та тоненькі. Кохання заворушилось в його душі бурливо та шумливо, кипіло, ніби міцне пиво; але він нагадав гарбузи... його гордість заколихалась до. самого дна серця й викинула. як бурлива хвиля на берег, те почування. Той гарбуз бачили люди в Чайках, бачив царинник в Хильках, бачив погонич. Про його будуть говорити скрізь в околиці; його обсміють.
– Потривай же ти, червона запаско! Хіба вмру, що тобі не оддам за своє! Я знайду таку красуню, що тобі й не снилась і не привиджувалась. Хіба ж я не філозоф, не академіст?
Мати покликала сина вечеряти, а сип не схотів їсти й вже пізно увійшов у хату й впав на постіль.
II
Харитін Моссаковський не діждав і сороковин по батькові. Справивши дев'ятини, він прибрався, підголився, надів нові, але прості чоботи, підстриг трохи кучеряві коси, запріг поганенького коня й поїхав в Чайки до Онисі Прокоповичівни.
На тім-таки тижні був в Богуславі ярмарок. На ярмарку були старі Прокоповичі. Вони стрілись з сусідами, і сусіди розказали, що їх дочка накидала крадькома гарбузів Балабусі в віз, ще її почепила на мотузку одного гарбуза під возом. Прокоповичі, приїхавши додому, на крили Онисю мокрим рядном, а батько трохи не попобив її.
– Гарбузуй, гарбузуй, дочко, та й міру знай. Їздили до тебе женихи, то й перестануть,– репетувала мати,– а нам не роби сорому перед людьми!
– Не бійтесь, мамо, не перестануть! Мене, хвалить бога, ще ніхто не об'їхав білим конем. Та коли б хто й об'їхав, то я не боюся білих коней. А вашого Балабухи я не люблю: він гоноровитий, дивиться на мене згорда та верзе щось таке, що я не втямлю: «кві-кві-кві!», кувікає по-якомусь, нечистий його зна по-якому! Не знаєш, чи він тебе хвалить, чи з тебе сміється та глузує.
Тільки що Онися скінчила розмову, надворі забрехали собаки. В сінях хтось питав у наймички: «Чи батюшка й матушка дома? а панна дома?»
В світлицю рипнули двері: то ввійшов Харитін Моссаковський. Старий Прокопович вийшов до його з кімнати.
Харитін прибрався й причесався. На йому був довгий чорний темно-синій сюртук. Білі коміри були викладчасті, як у простих шляхтичів. Підстрижене русе волосся закручувалось кругом шиї густими кучерями. Високий, тонкий, рівний станом, з білим матовим, трохи сухорлявим лицем, з ясно-синіми очима, Мосса-ковський мав делікатну постать блондина, хоч його руки були чорні й чималі, звиклі до важкої роботи. Невеличкі вуса й рівні, тонкі брови були трошки темніші од волосся на голові й дуже приставали до ясно-синіх очей. Нев-важаючи на те, що він був дяк, він не пішов у пекарню, а сміливо ввійшов у світлицю. В ті часи не було ще великої одлички між священиками та дяками. Дяки тоді не застоювали черги в пекарнях або в ганках у священиків.
Мати з дочкою стояли за дверима в кімнаті й прислухались до розмови в світлиці.
– Це приїхав дяк з Карапишів, Моссаков-ський, син покійного священика вільшаницько-го,– тихесенько промовила мати до дочки.– їздили до тебе академісти, а тепер почали їздити дяки!
– Дяки дурнісінько їздитимуть до мене. Цур, дурня! Я дячихою не буду,– ще тихіше обізвалась Онися.
Але цікавість узяла своє. Над дверима в світлицю, між одвірком і стелею, була щілина на всю довжину дверей. Онися приставила стільця, стала на його й почала роздивлятись в дірку на гостя. Мати кивала пальцем, замірялась кулаком, щось гризливо шепотіла, смикала Онисю за одежу, а Онися стояла й пильно роздивлялась на Харитона. Надивившись всмак, вона тихесенько, як кішка, злізла з стільця.
– А що? який? чи молодий, чи старий? – не втерпіла й собі Прокоповичка, щоб не спитати в дочки.
– Молодий, білявий, високий, тонкий і говорить дуже несміливо та тихо,– шепотіла Онися матері під самісіньким вухом,– але чорта з два: за дяка не піду; в нас високі пороги для дяків.
Незабаром з світлиці вийшов Прокопович і попросив
