Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

запевняю! Що таке наші жінки, жінки професорів, відомих адвокатів, письменників, лікарів, інжинєрів, як не паразити, як не досмертні грабіжники своїх чоловіків, як не павучихи, що пожирають своїх самців? Жінка мужика, робітника, купця, навіть поміщика, проста немудрствуюча «міщанка», як люблять ці паразити називати їх, робить своє діло в життю, хазяйнує, виховує, як уміє, своїх дітей, чесно заробляє хліб і любов. А ці? А ці, я вас питаю? О, ці сміються з чотирьох німецьких «к»: Kinder, Küche, Kirche і… і ще якесь там четверте. О, яке міщанство! Поступова інтеліґента жінка стоїть вище… О, чортяка б вас забрала! — смішно хапає себе за голову Панас Павлович. — Та в чому ж, у чому ця їхня поступовість? Чи хоч люблять вони своїх дітей? «Любов матері, любов матері, любов матері, ах, любов матері!» Та брехня! Батьки, так, так, батьки більше, дужче, благородніще люблять своїх дітей. От візьміть, пригадайте сім'ї своїх знайомих, от візьміть, і ви побачите, що батьки люблять, по-справжньому люблять, а матері тільки по-собачому. Та й то, коли вона поступова жінка, то й собачої любови, немає, бо це ж «міщанство». Ой, ні, ні, я більше не можу! Я вас прохаю, Якове Василевичу, заявіть їй просто й ка-те-ґо-рично, що коли вона не піде на мої умови, коли вона не віддасть сина, то я на все здатний, на все. Скажіть, що я згоден давати їй три чверти, — чуєте! — три чверти мого заробітку, але хай же раз у життю зробить благородно. Намалюйте їй, розумієте, намалюйте як-слід, ви адвокат і розумієте самі. Головно ж, дайте їй зрозуміти, що в неї нема ніякого права на мене. Оцю, оцю ідею, головним чином, вбийте в неї! Бо в цій ідеї половина її мерзот… Адже вона, наприклад, уважає, що Олександра Михайлівна грабує її. І не лицемірно вважає, в тому то й біда, що ні, а щиро, всею істотою переконана в цьому… Я з нею більше не можу говорити. Я бачити не можу її. Ви вже самі, голубе, будьте другом. А найголовніще, Діму зараз же, негайно до мене. Це найперша умова. Майте на увазі, що вона захоче лишити його в себе, то Боже борони вас згоджуватися. Ні на ніяких умовах на це не йдіть. Вона буде натякати про любов матері — не піддавайтесь. Ради Бога, не піддавайтесь ані на хвилину! Вона розумна і психолог, дивіться!

— Не бійтесь, Панасе Павловичу!..

— Боюсь, їй-Богу, боюсь! Ви ще добре не знаєте її. І коли Діма, наприклад, через щонебудь там почне той… ну, скажем, плакати, чи що, так ви не вважайте. Це пройде! Вона ж здатна на все, рішуче на все. Діти й так уже дивляться на мене як на якогось розпусника, ката й деспота. Галя цілком на боці матері, на ту я вже махнув рукою. І знаєте, чудне явище: немов чужа мені дівчина, а рідна ж дочка. Ну, та хай!.. Але син?… Е, вона знає свою силу. Ради Бога, Якове Василевичу, глядіть же, перший і останній пункт: Діма.

І довго ще він повторює цей пункт і дивиться на мене трівожними, зляканими очима.

— Ах, голубе, ви щасливий чоловік, — каже він, трохи заспокоївшись: — ви не знаєте, що то таке бути батьком. Ви не знаєте, що то за страшне чуття, як воно не піддається ніякій контролі, ніякій лоґіці. Чорт його знає, що за сила! Я вам заздрю: вільний, самотній, незалежний. Ніколи не майте дітей, а коли захочете мати, то… будьте обережні, ох, будьте обережні!

— Ах, голубе, ви щасливий чоловік, — каже він, трохи заспокоївшись: — ви не знаєте, що то таке бути батьком. Ви не знаєте, що то за страшне чуття, як воно не піддається ніякій контролі, ніякій лоґіці. Чорт його знає, що за сила! Я вам заздрю: вільний, самотній, незалежний. Ніколи не майте дітей, а коли захочете мати, то… будьте обережні, ох, будьте обережні!

Потім ми вмовляємось, що Панас Павлович шукатиме для себе й Діми помешкання, а я піду до Варвари Хведорівни. Ввечері ж ми зійдемось у Олександри Михайлівни.

— — — —

Ще одна візита: Нечипоренко. Входить, не роздягшись, тримаючи, як дворник, у руці собачу шапку. Простує до мене, дивлячись кудись убік. Я вже бачу, що він прийшов приняти мою пропозицію. Його вигляд хоробливий: під очима бурі западини; ніс синюватий, голодний; щоки, вкриті кучерявою порохнявою борідкою, втягнуті, як у старої людини.

Я злегка підводжусь і, простягаючи йому руку, кажу:

— Доброго здоров'ячка, Нечипоренко! Що скажете?

Одначе він моєї руки не бере, від чого я червонію, зупиняється й, дивлячися просто на мене, тихо питає:

— Які ви мали підстави вчора робити мені таку пропозицію?

В голосі немов немає нічого погрозливого, ні обуреного. Ніби, справді, йому дуже важно знати ці підстави. За цим тільки й прийшов.

Я роблю холодне, трохи непорозуміле лице й відповідаю:

— Ваше особисте прохання про допомогу, добродію Нечипоренко…

Слова «прохання», «допомога» досягають своєї мети: Нечипоренко червоніє до такої міри, що навіть мені стає ніяково. Від цього він деякий час стоїть мовчки й розгублено дивиться на мене.

— Я прохав у вас роботи, а не допомоги, — нарешті хрипко й тим же тихим, зарані, видно, наготовленим голосом говорить він.

— Так… — з легким непорозумінням кажу я, тим самим показуючи, що в даному разі робота й допомога те саме. І чекаюче дивлюсь на його, — швидче, мовляв, викладай свої прохання й забірайся геть.

— Але… але яке ви мали право пропонувати, мені подібну роботу? Я подав вам привід до цього чим-небудь?

Я вдаю, що не розумію, чого він хоче й нетерпляче кажу:

— Та, звичайно, дали: ви прохали роботи. Але в цей момент чого вам, власне, треба від мене?

Нечипоренко перекладає шапку з одної руки у другу й витирає долонею червоний, горбоватий, лисий лоб. Мабуть, він приготовив цілу промову, але тепер не може пригадати ні одного слова.

— Я всю ніч думав про ваші слова… — починає він, дивлячись на мене впертим, блискучим, як у голодних або хворих, поглядом. — Скільки в них жаху! Всього дев'ять літ, як ми останній раз бачилися з вами. Тільки дев'ять літ!

— Слухайте, добродію, для приємних споминів у мене нема часу. Будь ласка, скажіть, у якій справі я вам…

— Справи в мене ніякої до вас нема — і не може…

— В такім разі…

— І не може бути з вами. Я прийшов тільки для того, щоб хоч одному мерзотникові висказати…

— Але ви, мабуть, забули, що в мене