Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

— Цього буде цілком достатньо, сер.

Від бренді містер Ґрінліф ще більше подобрів і розвеселився, а Том навпаки — зробився мовчазним і похмурим. Йому хотілося чимшвидше вибратися з цієї квартири. Утім, він усе ще хотів поїхати до Європи, а ще хотів, аби містер Ґрінліф був про нього хорошої думки. Оті посиденьки на канапі були для нього значно гіршими за їхню вчорашню зустріч у барі, коли Тому було страшенно нудно, адже сьогодні вони постійно їхали на одній передачі. Кілька разів Том підводився зі склянкою у руці, підходив до каміна й повертався назад, а якось, зазирнувши в дзеркало, він помітив, що кутики його рота опустилися.

Містер Ґрінліф щось плескав язиком про те, як вони з Річардом були в Парижі, коли йому було десять, і це аніскілечки не цікавило Тома. Якщо за десять днів у нього виникнуть якісь проблеми з поліцією, подумав Том, містер Ґрінліф візьме його до себе. Він пояснить, що йому довелося поспіхом здати свою квартиру в оренду або ще щось таке, і заховається тут на якийсь час. Том почувався кепсько, його майже нудило.

— Містере Ґрінліф, гадаю, мені час іти.

— Уже? Але я хотів показати вам… Утім, не беріть до голови. Іншим разом.

Том розумів, що повинен запитати: «Що ви хотіли мені показати?» — і терпляче дивитися на те, що він хотів йому показати, але не зміг.

— Я, звісно ж, хочу показати вам нашу верф! — весело сказав містер Ґрінліф. — Коли ви зможете прийти? Мабуть, тільки під час обідньої перерви? Гадаю, що ви маєте розказати Річарду, як зараз виглядає наша верф.

— Так… я зможу прийти під час обідньої перерви.

— Можете зателефонувати в будь-який час, Томе. Ви маєте візитку з моїм особистим номером. Якщо зателефонуєте заздалегідь, десь за півгодини, я надішлю машину, щоб вас забрали прямісінько з вашого офісу. Візьмемо по сандвічу, перекусимо, а потім водій відвезе вас назад.

— Я зателефоную вам, — сказав Том. Він відчув, що зомліє, якщо залишиться у цьому тьмяному передпокої ще бодай на одну хвилину, але містер Ґрінліф знову весело засміявся і запитав, чи він, бува, не читав однієї книжки Генрі Джеймса.

— На жаль, сер, саме цієї я не читав, — відповів Том.

— Ну, пусте. — Містер Ґрінліф посміхнувся.

Потім вони потисли руки — містер Ґрінліф здушив його долоню і довго не відпускав, а тоді все скінчилося. Поки він спускався ліфтом, Том помітив, що болісний і наляканий вираз усе ще залишався на його обличчі. Він утомлено прихилився до стіни, хоча добре знав, що тільки-но двері ліфта відчиняться і він опиниться у вестибюлі, як миттю вистрибне надвір і кинеться бігти, бігти всю дорогу додому.

Дні минали, і місто видавалося йому дедалі дивнішим. Було відчуття, наче щось пропало з Нью-Йорка, щось реальне або важливе, і місто лише розігрувало для нього виставу — грандіозну виставу, у якій брали участь автобуси, таксі й люди на тротуарах, які кудись поспішали, телевізійні програми, що крутили чи не в кожному барі на Третій авеню, і кінотеатри, які виблискували вогнями навіть за дня. Його супроводжували звукові ефекти, що їх створювали тисячі автомобільних гудків та людських голосів, які без угаву торохтіли про всілякі дурниці. Здавалося, що тільки-но його корабель відчалить у суботу, як увесь Нью-Йорк полегшено видихне й розвалиться, ніби купка картонних декорацій.

А може, він просто боявся. Він ненавидів воду. Він ніколи раніше не бував на воді, за винятком хіба того разу, коли плавав з Нью-Йорка до Нового Орлеана й назад, але тоді він працював на вантажному судні, що перевозило банани, здебільшого перебував під палубою і заледве чи помітив, що взагалі кудись плив. Кілька разів, коли він підіймався на палубу, вода за бортом спершу лякала його, а тоді викликала напад нудоти, і він стрімголов кидався назад під палубу, де, всупереч словам більшості людей, йому ставало краще. Його батьки потонули в Бостонській бухті, і Том завжди думав, що його страх якось пов’язаний із цим, адже він завжди, скільки себе пам’ятав, боявся води й так і не навчився плавати. Його живіт сповнювало неприємне й нудотне відчуття від самої лише думки про те, що менш ніж за тиждень його зусібіч оточуватиме вода завглибшки кілька миль, що йому, без сумніву, доведеться постійно на неї дивитися, адже пасажири круїзних лайнерів більшість свого часу проводять на палубі. А морська хвороба аж ніяк його не прикрасить. Насправді, Том ніколи не страждав на неї, проте останнім часом його починало нудити від самої лише думки про подорож до Шербура.

Він повідомив Бобу Делансі, що за тиждень переїде, але не сказав, куди саме. Утім, Боба це не дуже й цікавило. Вони вкрай рідко бачились, хоча й мешкали разом на П’ятдесят першій вулиці. Том навідався до будинку Марка Прімінґера, що на Східній Сорок п’ятій вулиці (у нього досі були ключі), аби забрати кілька речей, які забув тут раніше, і обрав такий час, коли, на його думку, Марка не мало бути вдома, однак Марк прийшов зі своїм новим сусідом Джоелем — худющим тюхтієм, який працював у якомусь видавництві — і Марк лише через нього натягнув свою маску ввічливості під назвою «Будь ласка, роби, що забажаєш», але, якби поряд не було Джоеля, Марк облаяв би його такими словами, яких не дозволив би собі навіть португальський матрос. Марк (а повне його ім’я було Марцеллус), мав навдивовижу огидну пику й заробляв невідомо скільки,